Алхімія слова - Ян Парандовський
Та найсвященніші місця пам’яті про письменників — могили й будинки. Якщо не збереглося справжніх, їх замінюють легендарними, що охоче приймає людська віра, як–от могилу Вергілія в Неаполі. Від давнини лишилися піраміди фараонів, мавзолеї цезарів, різних царів, на зразок того Мавзола[9] з Галікарнаса, від якого пішла назва і архітектура такого роду могильних пам’ятників. Та марно було б шукати могили тих, хто приніс безсмертну славу Греції і Риму. їхні будинки збереглися хіба що в уяві пристаркуватих гідів, які поселяють Демосфена в один із стародавніх афінських куточків. Але, починаючи з середніх віків, ми одержуємо можливість класти вінки на могили Данте, Петрарки, а потім уже безперервною низкою в усіх країнах ідуть місця вічного спокою поетів і філософів, часто порушувані або ненавистю, або любов’ю. Із первісних скромних могил їх переносять у пишні саркофаги, як Міцкевича й Словацького на Вавель, їм відводилися окремі некрополі, як Пантеон у Парижі чи лондонський Вестмінстер.
Однак набагато сильніше враження, ніж могили, справляють будинки померлих письменників, іноді так ретельно доглянуті, ніби людина, яка в них жила, щойно вийшла. Так кімната Франса в Бешеллері з письмовим столом, на якому лежить пошарпаний Лярусс і прес–пап’є з відбитими на ньому рядками останніх літер, написаних. Франсом одним з гусячих пер, що стоять у склянці. Тут‑таки й трохи відсунуте крісло, ніби письменник підвівся з нього лише хвилину тому. Все це створює враження, що він живий. З деяких будинків виникли музеї: Міцкевича в Парижі, Гете у Веймарі, Толстого у Ясній Поляні. Гірше виглядають штучні реконструкції, вирвані із свого природного середовища, як, приміром, робочий кабінет Стріндберга, перенесений до Стокгольмського музею. Що ж до Польщі, то й тут ми виявляємо чимало недбальства. Правда, існують Харенда, де жив Каспрович, і наленчевська «хата» Жеромського, проте ходять чутки, що будинок у Волі Окшейській, де народився Сенкевич, майже розвалився, а будинок Крашевського у Варшаві на Мокотовській усе ще чекає більш гідної долі. З наших давнішніх письменників ніхто не втримався в своєму домі: вони стали жертвами пожеж, війн, цілковитого забуття.
Слідом за авторами увічнено пам’ять і героїв їхніх творів, яким часто відтворюють умовні житла: оселя Дульцінеї в Тобосо, кімната Шерлока Холмса на Бейкер–стріт у Лондоні, або ж на будинках, де вони нібито мешкали, чіпляють меморіальні дошки — у Вокульського і Жецького були такі таблички у Варшаві. Ставлять персонажам і пам’ятники. Є пам’ятник Дон–Кіхоту, Гражині в Кракові, Пітеру Пену в Гайд–парку, Мірейю Містраля в Сент–Марі де ла Мар і Піноккіо в маленькому тосканському містечку, звідки родом його автор Карло Коллоді, навіть бальзаківський Годіссар так припав до серця виноторговцям у Вуврі, що вони спорудили йому пам’ятник. Зустрічаються зворушливі приклади увічнення пам’яті великих творців, як–от шекспірівський сад у Булонському лісі, де квітне рослинний світ, Шекспірових драм. Видано чималий том (понад 800 сторінок) під назвою «Літературний путівник Франції», в якому названо вулиці Парижа і всі аж до найменшої місцевості, пов’язані з тим чи іншим уславленим іменем або згадані в поетичному чи прозовому творі, їм присвяченому. Там же вміщено і карту літературних салонів і мандрів, особливо таких блукачів, як Руссо чи Верлен. Не перелічити всього, що робить вдячна людська пам’ять і глибока повага, віддаючи посмертну шану великим письменникам, іноді здається — це нащадки хочуть сплатити борг своїх предків.
Поки письменник живий, його облягають справи й турботи щоденного життя, дійсність примушує його займатися справами, які уявляються найважливішими й невідкладними. За життя письменник — людина, тобто він син, чоловік, батько, квартиронаймач, платник податків, громадянин. Громадські організації, політичні партії, віросповідання — всі численні щупальця сучасного життя обплутують його, оволодівають ним, перешкоджають будь–якому прояву його незалежності. Він завжди неодмінно когось дратує, злить, ображає, обдурює, завжди комусь заважає, затуляє своєю тінню, не дає рости, і завжди перед ним виникають невідкладні завдання: про них завтра вже забудуть, але сьогодні вони вимагають негайних вирішень, досить з його боку жесту досади чи зневаги, необережного слова або необдуманого кроку, щоб збудити чийсь гнів. Ставши на чийсь бік, він посвариться з тими, в кого інші переконання: бо ніщо так рідко не зустрічається, як терпимість до чужої, навіть найсправедливішої думки. Так буває в епохи бурхливі, в часи переворотів і перемін, в інші ж періоди, коли суспільне життя плине спокійно і гармонійно, коли не вирують пристрасті, письменник нічого не втратить в очах суспільства, навіть якщо поставиться до нього зневажливо. Навпаки, це може підняти його авторитет. Проте трапляється, що і в найспокійніші часи письменник заздрісний, честолюбний, інтриган викликає гострий осуд сучасників. Митець може опинитися в полоні низьких пристрастей, досить йому відірватись від свого світу думок та слів.
Після смерті письменника його ім’я дуже швидко очищається від паразитичної флори, якщо тільки справді він вартий жити в пам’яті нащадків. Контури його постаті поступово спрощуються, суть її може бути виражена кількома фразами, іноді двома словами, а то й одним прикметником. І ось велика й складна особистість письменника підноситься в безсмертя у формі якогось гучного афоризму, що його з хвилюванням, з шанобою, а можливо, і з байдужістю будуть повторювати покоління. Весь пантеон літератури населений такими тінями, накресленими квапливими й поверховими штрихами, котрі, подібно до стрічок з написом на старовинних портретах, містять епітет, найсуттєвіший для цього письменника.
Немає нічого сумнішого від імен, котрі дивляться на нас із табличок на розі вулиць, і які неможливо розшифрувати без енциклопедичного словника. В Афінах є цілі квартали, заповнені безліччю імен, відомих лише любителям античності. Потрібна неабияка ерудиція, щоб у Парижі не розгубитися під табличками на будинках, де увічнено забуті імена. А перед кожним кріслом «безсмертних» у Французькій академії не можна не відчути глибокий смуток: тут читаються літанії в пам’ять тих, хто колись на них сидів.
Пам’ять європейської культури перевантажена. XIX століття збагатило її силою–силенною імен з усіх епох і народів. У XIX столітті відбулося розширення обріїв завдяки поліпшенню засобів комунікації, обміну думок між континентами, де оселилася цивілізована людина і ввійшла в зв’язок з іншими культурами, пізнавала їх і вивчала. Нечувана досі допитливість зробила розум цивілізованої людини здатним сприймати і розуміти найрізноманітніші й протилежні погляди, форми мистецтва, засоби вираження, красу.
У
