Алхімія слова - Ян Парандовський
Мистецтво народжується з опору матеріалу, який треба подолати. Жоден шедевр не створювався без зусиль. Перо справжнього майстра ніколи не поспішає. Якщо ж усе‑таки трапляється йому розбігтися, автор сам його зупинить, створивши додаткові труднощі, які ніколи б не спали на думку письменникові посередньому. І до чого ж легко створити такі труднощі! Досить задуматись над одним словом, уже викладеним на папір, і це слово, таке ясне, таке незаперечне, раптом починає оповиватися туманом, втрачає чіткі обриси, викликає невпевненість, тривожить, ошукує. Починаються перекреслювання, додаються нові сторінки, а старі, ті, що гірші, як правило, губляться.
Ціною таких зусиль і старань письменник виробляє свій індивідуальний стиль — сукупність індивідуальних характерних особливостей словника, конструкції речень, їхнє співвідношення між собою, вживання метафор, порівнянь, різноманітні мовні особливості або ж свідоме уникання всього цього. Сторінку доброго письменника зразу розпізнаєш серед багатьох інших, іноді навіть з однієї фрази. В це добре посвячені філологи, що виловлюють крихти загиблих творів стародавніх авторів. І скільки разів траплялося, що невелика цитата з Жеромського, наведена в критичній або публіцистичній статті, виблискує на її тлі, немов латка з пурпуру на сірому грубому рядні!
Питання про те, як зароджується і дозріває індивідуальний стиль письменника, належить до найважчих у сфері психології творчості. Без сумніву письменник уже має у собі певний нахил, який зумовлює в подальшому вироблення власного стилю. Тому що в кожної людини є свої особливості в способі вираження, побудови фраз, їхнього розміщення. Цю обставину використовують романісти й драматурги, вони індивідуалізують мову персонажів. У звичайній людській мові проявляють себе всі людські темпераменти, вади й чесноти, дивацтва. Все це є і в людини, яка збирається стати письменником. їй, як і решті людей, одні слова подобаються, інші не подобаються, те ж саме й щодо граматичних форм, правил, синтаксису. З цими нахилами письменник вирушає в дорогу. В дорозі він доторкається до мови свого середовища, до мови авторів, прочитаних у школі чи самостійно, до тієї чи іншої іноземної мови, матеріал іззовні впливає на письменника з усіх боків, і він спершу інстинктивно, а потім свідомо відбирає потрібне.
Стиль Пруста — літературний взірець бесіди або, точніше, монологу, який виголошує людина високої інтелектуальної культури перед захопленою аудиторією. Так розмовляв Пруст у салонах і на обідах, що їх він влаштовував у ресторані Ріц, сам при цьому нічого не їв (обідав на годину раніше), щоб ложки, ножі й виделки не перешкоджали жестикуляції. Говорив довгими періодами, ускладненими вставними реченнями, робив стрімкі переходи, дозволяв собі відступи, вдавався до недомовок, доповнюваних усмішкою або жестом, іноді різко уривав фразу в такому місці, де (крім як у розмові) неприпустимо це робити, іноді ж говорив навмисно правильно й навіть монотонно, щоб яскравіше на цьому бляклому тлі спалахнуло несподіване зауваження, сяйнув парадокс або афоризм. Той, хто його пам’ятає, чує його голос, бачить його обличчя в тексті книги. Проте свого стилю, такого незвичайного, із своєрідною мелодією, що відрізняє кожну людину, Пруст набув, доторкнувшись до іншої письменницької індивідуальності. Читаючи й перекладаючи Рескіна, він зазнав одкровення: був вражений, що можна так писати. То було рятівне одкровення для людини, вихованої на схилянні перед Анатолем Франсом. Рескін зняв з нього пута й допоміг стати самим собою. У кожного письменника буває свій Рескін.
Зовсім не даремно дослідники копаються в особистих бібліотеках письменників, стараються визначити, хто був їхнім улюбленим автором, дізнатись про їхні «Levres de chevet» («настільні книги»), з їхніх особистих визнань, листування, із спогадів близьких видобувають цих таємних порадників.
І, нарешті, і з самого твору іноді можна досить точно визначити, під чиїм впливом він виник. З тисячі різних книжок письменник звичайно вибирає для читання ті, з авторами яких у нього є щось на зразок спорідненості душ, у таких письменників він знаходить підтримку, заохочення своїх нахилів чи вказівки, як ці нахили розвивати. Одначе письменникові годилося б узяти за правило звертатися до письменників, протилежних йому по духу, і багато хто цього правила дотримується, побоюючись загрузнути у власній рутині. Часто буває й так, що старий маститий письменник уже нічого більше не читає, крім одного–двох класиків, які йому близькі.
Тепер рідко зустрінешся з відвертим зізнанням, як це робили письменники минулих століть, ті охоче признавались, хто був їхнім поводирем і наставником. Нині це ретельно приховується, а іноді доводиться читати облудні відповіді на анкети, де письменники називають, як правило, авторів, яким вони нічим не зобов’язані.
Сомерсет Моем у своєму літературному щоденнику із зворушливою безпосередністю перелічує всі книжки, на яких він учився письменницької майстерності. Тільки зарозумілі тупаки зухвало заявляють, нібито вони нічим не зобов’язані іншим письменникам.
У сучасному літературному житті звинуватити письменника в наслідуванні — значить, образити його. А втім, самі письменники люблять у комусь знаходити свого власного наслідувача. Цим грішив уже й Байрон, він дорікав іншим за наслідування йому, а сам тим часом за все життя не спромігся бодай раз згадати прізвище, Шатобріана, якому багато чим був зобов’язаний. Інакше чинили письменники епохи Відродження, хоча їм не бракувало матеріалу для власної творчості. Наслідування античних зразків не поступалося за значенням оригінальній творчості. Навіть переклад з латини чи грецької мови автор ставив нарівні з власними творами, а сучасники нерідко віддавали перевагу перекладу. Це не позбавлене сенсу. Коли копіюєш якийсь твір, повинен в нього вжитись і певною мірою створити його заново.
Скільки разів наслідувач піднімався до рівня зразка, а іноді й перевершував його! Міцкевич за зразок мав перед очима «Германа й Доротею», а написав «Пана Тадеуша». Лабрюйєр, назвавши свою книжку так само, як і Теофраст, «Характери», прямо вказував на свого вчителя і скромно ховався в тіні, незважаючи, на те, що кожна його сторінка виблискує оригінальністю спостережень, думки й стилю. Прізвище Лафонтена на титульній сторінці «Байок» виглядає так, нібито він усього–на–всього переказав віршами Езопові казки.
У невеликому прекрасному творі античної літератури під назвою «Про піднесене» невідомий автор пише: «Уявімо собі: якби Гомер або Демосфен були тут і чули вжитий мною вислів, як би вони його оцінили?»
Так багато митців, прагнучи до досконалості, відчувають над собою незриме око давніх майстрів. Тут річ не у впливах і
