Алхімія слова - Ян Парандовський
Нехай на закінчення цього розділу прозвучить голос гуманіста П’єтра Бембо — одного з тих людей, хто на письменницьке мистецтво дивився в містичному захваті. В одному з листів він признається своєму другові, знаменитому Піко делла Мірандола: «Я думаю, що в Бога, творця всього сущого, є не лише божественна форма справедливості, поміркованості та інших чеснот, але також і божественна форма прекрасної літератури, досконала форма, її було дано лицезріти — наскільки це можливо зробити думкою — Ксенофонту, Демосфену, особливо ж Платону, та насамперед Ціцерону. До цієї форми пристосовували вони свої думки й стиль. Вважаю, що й ми повинні так чинити, намагатись якомога ближче підійти до цього ідеалу краси».
Від першої до останньої думкиДавня істина, що найпрекрасніша поема — це історія створення поеми, її народження і розвиток разом з усіма подіями в житті її творця. Захоплений цією думкою Поль Валері, нібито сам додумався до цього, не раз її повторював і, крім того, як ілюстрацію видав «Уривки з щоденника однієї поеми» — розрізнені аркушики, що відбивають історію його багаторічної роботи над «Юною паркою», — яка дала поетові, на його переконання, найщасливіші хвилини в житті. У «Щоденнику» представлено лише невелику частину. Вичерпної історії творчого процесу ніколи не вдається ні розпізнати, ні написати. Навіть якби автор вів запис щодня, він однаково не зміг би вловити й зафіксувати, коли і як виникли в його уяві деталі композиції, структура фраз чи рядків, образи, звороти, окремі слова.
Кілька років тому Франсіс Понж опублікував «Записник соснового бору» — детальну хроніку двох тижнів, протягом яких він писав вірш про сосновий ліс. Поет постає перед нами серпневого дня, серед дерев, ми чуємо, як він словом, метафорою обстукує кору, розсуває гілля, уточнює кольори й відтінки, і як згодом за словниками вивіряє правильність кожного слова, що стосується лісу. Ця хвилююча оповідь про пошуки й знахідки закінчується, на жаль, сумно, бо сам вірш виявляється лише підтвердженням першої фрази цього розділу. Набагато сильніше враження лишає невелике есе Слонімського «Як виникають вірші», тому що тут і сам вірш — «Колона Зигмунта» — прекрасний, а сповідь його творця перегукується з нашими особистими переживаннями в трагічні для Варшави дні.
Певне, першим поетом, хто написав правдиву історію створення поеми, яка відкриває всі таємниці ремесла, був Едгар Аллан По. Зробив він це в надзвичайно цікавому нарисі про те, як створювався «Крук». В давні часи автори не любили пускати сторонніх у свою робочу майстерню. Вони поводились, як античний математик Діофант, який, знаючи алгебру, зберігав у таємниці свої знання, він вражав усіх розв’язанням найважчих математичних задач, одначе старанно приховував метод, яким він цього досягав. Давні письменники лишили тільки уривчасті висловлювання і зауваження, кинуті мимохідь у листах, у бесідах. З цього матеріалу дослідникам іноді вдається відтворити історію виникнення твору, як це вдалося Пігоню в книжці про поему «Пан Тадеуш». Це ж можна зробити й з будь–яким твором Флобера, використовуючи його кореспонденцію. Таким шляхом ми одержуємо жменьку фактів, можливо, вірогідніших за докладні висловлювання самих авторів, які ми беремо з дещо прикрашених особистих спогадів. Передмови Генрі Джеймса до його романів або передмови Конрада до нових видань його творів — це не тільки документи з психології творчості, але й чудові есе, сповнені глибоких думок про письменницьке мистецтво.
Передмови Бернарда, Шоу часто містять у собі історію п’єси, як, приміром, «Man and Superman» («Людина й Надлюдина»), ще детальнішу історію написання твору дав А. Жід у «Фальшивомонетниках», а Томас Манн у вступі до «Доктора Фаустуса» описав кілька років свого життя, відданих створенню цього роману разом з подіями й атмосферою другої світової війни. Є немало віршів і сторінок прози, присвячуваних автором виникненню або завершенню свого літературного твору, серед них — такі прекрасні й сповнені глибоких визнань, як епілог до «Пана Тадеуша» або «Посвята», якою починається «Фауст». Ще більше особистих звірянь автора іноді приховано в описуванні психічних станів героя, цей герой — теж творець, але не завжди письменник, письменники часто наділяли власним творчим досвідом і переживаннями композиторів, художників, філософів, учених. У «Жані Крістофі» є уривки, які можна перенести з галузі музичної творчості в літературу. Саме в таких місцях найяскравіше виражено ліризм творчих переживань.
Уже сам задум написати художній твір — це чарівливе переживання. Гіббон вирішив написати «Історію занепаду й загибелі Римської імперії» під час богослужіння ченців на руїнах храму Юпітера Капітолійського; спогади про співи, про руїни, порослі бур’яном, як це зображено на гравюрах Піранезі, про місто, яке пахне весняною вологістю, протягом багатьох років не тьмяніли в пам’яті Гіббона. Немало літературних творів зароджувалося під впливом побаченої картини: гравюра на міді підказала Клейсту тему «Розбитого дзбана», Геббель знайшов свою «Юдіф» у картині Джуліо Романо, Флоберу картина Брейгеля підказала «Спокусу святого Антонія», Малларме віршем «Пополудневий відпочинок Фавна» завдячує фантазії Буше.
Проте задум найчастіше зароджуєтся в автора в набагато скромнішому обрамленні, в хвилини буденні, звичайні, коли єдиним елементом чудесного є він сам — чародій–творець. Це може статися під час розмови, за читанням газети, біля входу в крамницю, при ранковому туалеті — словом, за обставин, які, здавалося б, найменш сприятливі для пробудження фантазії. Письменники раптом замовкають на півслові, зупиняються на півкроці, занурюючись у чудесну тишу й нерухомість, і за ці кілька секунд перед ними виникає в приглушеному світлі якийсь образ, пейзаж, кілька слів або тільки ритм, в якому вони звучали, — навіть биття власного серця не сміє порушувати зосередженої тиші, що супроводить народження задуму. Йєтс розповів дивовижну історію, як виник у нього задум твору в ту коротку мить, коли він нагнувся підняти перо, що впало на підлогу. В цікавому романі «Bombay Meeting» («Зустріч у Бомбеї»), де кожен може легко розпізнати описання
