Алхімія слова - Ян Парандовський
Джерела натхнення рідко б’ють з вершин, рідше, ніж заведено вважати. Фраза, що лишає всіх байдужими, приписка внизу сторінки, на яку ніхто не зверне уваги, можуть виявитись одкровеннями, і дослідники творчості письменника даремно порпатимуться в різних фоліантах в пошуках іскри, викресаної випадком зі звичайного придорожнього каменя.
З визнань, якими мене удостоїли багато сучасних письменників, я виніс здивування перед чародієм–домовиком, який режисує виникнення задуму. Так, хтось, увійшовши до порожньої кімнати, бачить розставлені навколо столу стільці й раптом наштовхується на неперевершену тему, яка не має нічого спільного ні з цими стільцями, ні з цією кімнатою. А інший, відкриваючи дверцята печі й збираючись вигребти попіл, раптом бачить тетерука, який кльочить, і вже з наступної секунди починає вдихати повітря свого роману про ліс. Серед реквізиту, яким користується домовик, зустрічались і консервні бляшанки, і годинник на костельній вежі, і запах свіжопрасованої білизни, і бородавка на щоці випадкового попутника в метро.
Короткі твори — афоризм, максима, епіграма, байка, ліричний вірш — народжуються, як правило (не без винятків), подібно до Мінерви з голови Юпітера, вже зрілими. Слова можна потім шліфувати днями чи тижнями, траплялося, що й місяцями, проте сутність виникла в крилату мить, коли письменникові сяйнув задум. Так бувало з Леопарді. Тема виникала зразу, в усьому своєму обсязі, з усіма деталями… «Потім я починав її розвивати, але настільки повільно, що навіть невеликий вірш забирав у мене від двох до трьох місяців». А втім, письменника не одразу захоплює задум.
Із стану засліпленості нас виводить роздум — мачуха будь–яких задумів. Не піддаючись на їх свіжість і чарівливість, письменник починає розмірковувати, роздивлятись і так і сяк, визначає, наскільки вони оригінальні, актуальні, привабливі, роздум наштовхує на фальшиві глибини, залякує труднощами, обсягом роботи, необхідної для втілення певного задуму. Роздум засудив на смерть тисячі миттєвостей творчого захвату, які обіцяли нам, здавалося, створення шедеврів. Скільки ж віршів про схід і захід сонця, про снігові вершини й зелені долини, про поцілунки, сплетені в обіймах руки, кучері, молодість, що минає, про неминучу смерть убив він в зародковому стані!
Надто часто бракує рішучості відмовитись від цих одвічних тем, а сил і засобів для їхнього втілення не вистачає, щоб виразити їх власними, особливими, свіжими словами. Багато хто ошукує себе надією, що, відчуваючи з тією ж силою, як і перша людина на землі, він зуміє знайти слово, ще ніким не знайдене. Любов у кожному поколінні народжує і поганих поетів.
Іноді поети замислювались, а чи не слід би зупинитись, написавши перший рядок, немовби посланий з неба. Навіщо додавати другий, який завжди вимагає зусиль, залежить від усіх примх і випадковостей, що їх нав’язує рима? Чи не виглядає часом цей другий рядок так, неначе нам його підсунув лихий і підступний ворог з метою зруйнувати чарівність першого рядка? Якщо такі однорядкові вірші захоплюють нас у записках і чернетках поетів, які видавалися після смерті авторів, то чому не закріпити за моновіршами право на самостійне існування? Одначе ніхто з поетів на це не відважується, як квітка в своєму розвитку не зупиняється на бутоні, а зерно — на паростку.
Коли письменник уже відповів собі позитивно на запитання: чи заслуговує праці ним задумане, чи досить воно нове й самобутнє, чи правильне, чи прийнятне, лишається останній сумнів: чи не перевищує завдання сили автора?
Оспівувач «золотої середини» Горацій застерігав проти тем, які перевищують здібності письменника, те ж саме повторювали за ним усі ментори літератури. Та ніщо не зустрічається так рідко, як правильна оцінка своїх можливостей. Не легко зупинитися там, де вони вичерпуються. І якби хоч ішлося про благородне прагнення вгору! Найчастіше ці спокуси зумовлюються приземленими мотивами: марнославством, заздрістю, озлобленим суперництвом, прагненням до швидкої або гучної слави. І тоді перо, призначене для створення прекрасних робіт з історії, наприклад, притуплюється або навіть ламається під час написання посередніх, а то й просто поганих романів; комедіограф, здатний, як заведено говорити, з нічого створити чарівну річ, сповнену веселої фантазії, натомість вирушає у важку дорогу до піднесених, патетичних, туманних трагедій, де його чекають лише розчарування. Трапляється і з авторами романів, до того ж чудових, що їм раптом захочеться успіху на театральній сцені, і вони зазнають поразки. Після однієї з таких поразок Золя, чия п’єса ганебно провалилася, влаштував обід для «освистаних драматургів» і сів за стіл у компанії Флобера, Мопассана, Гонкура й Доде…
Іноді буває і навпаки. Так, Сент–Бев відмовився від поезії і зробився родоначальником сучасної літературної критики. Альбер Сорель проміняв недолугу белетристику на прекрасну історію. Але один з найкумедніших прикладів — це Конан Дойль. Він засипав редакції щомісячних журналів і дирекції театрів пухлими рукописами драм, а одного разу, через недогляд, залишив між сторінками чергової трагедії детективне оповідання, написане ним для власного задоволення. Редактор, похмуро перегортаючи рукопис поганої трагедії, наткнувся на оповідання, прочитав його, приємно здивувався і, спершу з допомогою чека, а потім вагомими аргументами переконав автора, що, оскільки він не здатен перевершити, Шекспіра, чи не краще йому створити свій власний літературний жанр. Конан Дойль послухався і зажив слави. «Naturae non imperatur nisi parendo» («Природу не перемогти інакше, як їй підкоряючись»), — проголошує давня мудрість. Але природа мала в запасі ще один сюрприз для творця, Шерлока Холмса: під кінець життя він захопився спіритизмом, вирішивши, що його справжнє покликання — це тривожити душі померлих і вести з ними розмови.
Чужа підказка може й ще глибше проникнути в творчість письменника, може нав’язати йому тему, про яку він сам ніколи б не подумав. Так, хтось умовив Грільпарцера написати драму про Сафо, Геббеля — про Гігеса. Подібне трапляється частіше, ніж думають. Директор театру, видавець, редактор газети нерідко виступають у ролі інспіратора, керуючись духом часу, модою, смаками публіки і враховуючи можливості автора, якого вони вмовляють узятися за ту чи іншу тему. Майже всі романи на біблійну тематику, що в такій великій кількості з’являлися в Америці, були безпосередньо замовлені видавцями, бо користувались успіхом у читача. В останньому випадку йшлося про зиск. Але часто мотиви заслуговують поваги й письменник одержує замовлення, виконання якого приносить честь однаково
