Алхімія слова - Ян Парандовський
Жоден істинний поет, жоден майстер прози не підпишеться під цими легковажними словами. Один з найбільших поетів сказав нам, що «мова до думок не щира», і як часто думка й слово розділені між собою прірвою! Звичайно, ми мислимо словами, але те, що в них виражається, — це тільки поверхня думки або її загальні контури. Найважче починається з моменту, коли ми намагаємось висловити думку цілком, до дна.
«З усіх можливих фраз, — каже Лабрюйєр, — які покликані виразити нашу думку, є лише одна істинна. Не завжди знайдеш її в мові чи в письмі. А тим часом вона існує, і все, що не являється нею, недолуго й погано і не задовольнить людину високого розуму, яка бажає, щоб її зрозуміли». Ось у цій «людині високого розуму» міститься кожний добрий письменник, а в бажанні, «щоб її зрозуміли», поет братається з філософом, а думка з образом.
Образ — найістотніший елемент поезії, можливо, єдиний, якому ніщо не загрожує — ні час, ні поетична мода. Міняються течії і напрямки, теми й сюжети, мотиви й настрої, міняються умовності, які визначають вибір слів і версифікацію, проте образ лишається завжди, чи то в безпосередній формі, чи в метафорі, чи в порівнянні. Образ — кров поезії.
Поезію, яка побажала б жити тільки абстрактними поняттями, просто годі собі уявити, вона не існує поза образом, і якість останніх визначає і її якість. Образ повинен бути одкровенням, повинен бути виражений свіжими словами, повинен виявляти те, чого жодне око досі не помічало, повинен бути повним, багатим, містити якомога більше барв і обрисів при невеликій кількості слів. І як від каменя, кинутого у воду, чимраз ширше розходяться кола, так і від поетичного образу має розширюватись коло наших думок, охоплюючи дедалі більшу сферу асоціацій. Поетичний образ візуальний, як і справжнє зображення, мальоване фарбами, але для поетичного образу єдиним матеріалом служить слово, і від сили, влучності, виразності, краси вживаних слів залежить усе.
Любов до слова — важка любов. Часто–густо слово не піддається і найполум’янішій пристрасті закоханого в нього митця. Але його завжди перемагає терпіння. «Два з половиною дні я витратив на одну фразу, де, по суті, йшлося про одне–єдине слово, яке мені було потрібне, і я ніяк не міг його знайти. Я повертав фразу і так і сяк, стараючись надати їй форму, в якій уявлюваний мною образ став би видимим і для читача, в таких випадках ut nosci[6] досить одного штриха, найменшого відтінку…» — писав Віланд Мерку. Історія поезії благоговійно зберігає спогади про сонети, які дозрівали в умах авторів протягом кількох років, сповнених натхнення, розчарувань, відчаю, з безконечними переробками, і в ці чотирнадцять віршованих рядки вписувалась довга й драматична легенда про любов, любов пристрасну й непоборну, до слова. Хосе Марія Ередіа ЗО років працював над збірником сонетів під назвою «Трофеї». Арвер прославився одним–єдиним сонетом, і про нього не забудуть згадати в жодній книзі з історії французької літератури, навіть в енциклопедичних довідниках під прізвищем автора цитується вірш, який кожен знає напам’ять: «Ma vie a son secret, mon âme a son mystère…» («Є в житті моєму свій секрет, у душі моєї — таємниця…»).
Крім нечисленних винятків на зразок легковажного Луцілія, який міг, за свідченням Горація, протягом години продиктувати двісті рядків, стоячи на одній нозі, або плідного Ламартіна, який володів легким пером (що помітно з його творів), майже всі поети зовсім не були схожі на свої пам’ятники, де їм вистачає арфи й крилатого генія, що схилився над вухом у ролі суфлера. Словацький у період містицизму признавався, нібито пише тільки те, що йому диктують ангели, одначе рукопис «Короля Духу» свідчить, як уперто й пристрасно поет шукав досконалої словесної форми, як боровся з непіддатливим іноді словом, а між тим для нього слово було куди слухнянішим, ніж для багатьох інших.
Письменники в Польщі не надто охоче висловлюються про власні й про чужі пошуки та досягнення в галузі стилістики. У нас не могли б з’явитися листи, якими (і в таку епоху!) обмінювались між собою Расін і Буало, котрі вели суперечки про правильні й неправильні звороти. Не бувало в нас і дискусій (а якби вони виникли, то їх, мабуть, підняли б на сміх), які на товариських обідах влаштовували Флобер, Доде, Золя, Тургенев, Гонкури, перелицьовуючи окремі вирази й слова. Настороженість у цих питаннях властива навіть і тим французьким письменникам, котрі на зразок Клоделя з презирством відвертаються від «ідолопоклонства перед словом», одначе ж у недавно опублікованому його листуванні з Андре Жідом ми читаємо:
«Який ви неперевершений стиліст! Як блискуче користуєтесь синтаксисом! Я запам’ятав сторінку, де зустрічаються в одній фразі два недоконаних минулих в умовному способі, що пройняли мене захватом». Сам Гонкур не зміг би піти далі, Гонкур, який після прочитання двох грубих томів «Ви ховання почуттів» знайшов для вираження свого захоплення лише два слова: «les cris suaves» («солодкі зойки»). Цей взасмний контроль вимагав від письменників дисципліни, беї неї французька мова не набула б своїх чудових якостей.
Якщо ми заглянемо в античність, то виявимо там таку ж турботу про мову. Грекам у цьому немає рівних. У них існувало щось на зразок поетичних лабораторій, і ми могли б ознайомитися з ними детальніше, якби їхня література дійшла до нас повністю збережена. Тоді ми побачили б на сотнях і тисячах прикладів те, що тепер нам вдається роздивитись ніби в приглушеному світлі стертих написів, а саме: що протягом багатьох поколінь існування грецької культури греки невтомно розробляли одну й ту ж тему, той самий мотив, ті ж образи, метафори, навіть ті самі звороти в пошуках нових поєднань слів, нової поетичної фрази, нових відтінків. Фрагмент шліфували, як діамант, піддаючи кожного рачу новому випробуванню освітленням, забарвленням, обрисами. Треба неабияк вдуматися, вдивитися, вслухатись, щоб виявити найтоншу відмінність там, де на перший погляд видно тільки копію. Іноді єдиним результатом такої праці поколінь виявлявся вірш, що його потім якийсь майстер включав у свою поетичну скарбницю й робив його безсмертним.
Це була епоха слуху. Кожен вірш і кожна фраза прози розроблялися передусім органами мови.
