Алхімія слова - Ян Парандовський

Поезія кружляла по світу частіше в живому слові, ніж у формі книжки. Книжки були поодинокі й дорогі. Підручну бібліотечку, вибране з улюблених поетів, зберігали в пам’яті. Чудова дикція декламаторів і акторів однаковою мірою виявляла переваги й недоліки поетичного твору, всі немилозвучності, які в ньому зустрічалися, вади версифікації, невдалі вислови різали слух, звучали, як фальшиві ноти в музиці. А втім, і книжки тоді читалися вголос. Святий Августин дуже здивувався, побачивши, як святий Амброзій «тільки очима водив по сторінках, тільки серце його підтримувало думку, а голос і язик не діяли». І святий Августин обговорює з приятелями дивну поведінку єпископа, висловлює різні домисли щодо настільки незвичного поводження з книжкою. Після винаходу книгодруку епоха слуху скінчилась. Як у сприйнятті поезії, так і в її створенні зорова форма, графіка набула чільного значення. Ковзаючи неуважним поглядом по сторінці, читач виділяє рими чи асонанси в їхній буквеній формі, і їм доводиться здійснювати довгий шлях крізь приховані реакції наших голосових і слухових органів, перш ніж ми сприймемо їхнє звучання.

Книгодрук позбавив художню літературу не однієї з її чарівностей, які таїлися в старовинних рукописах. Книжці, що розходиться в тисячах примірників, цілковито між собою схожих і безликих, притаманна посередність будь–якої масової продукції. Але поети вже давно ставляться байдуже до графічної форми, в якій з’являються їхні твори. Більшості авторів так хочеться бачити їх надрукованими, що вони мріють про появу своїх віршів хоча б у газеті між хронікою та оголошеннями, складеними поганим шрифтом, на дешевому папері, який завтра валятиметься на смітнику. Треба податися в Китай, там можна знайти давню й вишукану культуру вірша, вона не тільки в словах, але і в знаках, якими слова зображені, в ретельному виборі цих знаків, в добре обдуманій каліграфії, в якості паперу й орнаментах, що прикрашають папір. А в Європі дивоглядів на зразок книжок з алюмінію з віршами Марінетті або віршів Малларме, виписаних самим автором на предметах домашнього вжитку, лишилося зовсім мало.

Відмова від розділових знаків іде від Аполлінера. Йому буцімто набридли протести редакторів і коректорів, що ніяк не хотіли помиритися з його примхливою розстановкою ком і крапок, і він перестав ними користуватися взагалі. Це значною мірою ускладнило сприйняття вірша, але в Аполлінера знайшлося багато послідовників, і декотрі з них пояснювали, що, прибираючи крапки й коми, вони дають вказівку: вірші слід читати монотонно, як псалми. То було непряме, можливо, неусвідомлене повернення світської поезії до її релігійних джерел. Але і в прози багато клопоту з розділовими знаками. Закони пунктуації не можуть послатися на давню і добре обгрунтовану традицію, тому посилаються на логіку і тут‑таки грубо її порушують. Ми пам’ятаємо, як виведений з терпіння Бой–Желеньський захищав «святе право на кому» для письменників. Але це право на кожному кроці порушується безглуздими правилами пунктуації. Нерозумний коректор може спотворити обличчя книги, розставивши, приміром, крапки з комою, яких даний автор уникав, зате добрий коректор може прислужитися незібраним письменницьким головам, які не вміють закінчити жодної фрази інакше як багатьма крапками або знаком запитання. Правда, письменникам часто не вистачає наявних розділових знаків, оскільки ці знаки не тримають і не передають ритм фрази. Робилися спроби вводити додаткові, та всі вони дуже скоро здавалися в комору, де зберігаються дивацтва орфографії.

Нічого не вдієш: написане слово вирване із свого природного середовища, у нього немає голосу, міміки, жесту. Воно завжди виявляється або чимось більшим, або чимось меншим — еліпсом або гіперболою, воно або звужує і конденсує вміщене в ньому значення, або ж розширює його, узагальнює. Одноманітність друкованих знаків робить погану послугу динаміці слова. Рівні ряди літер, відлиті в незмінних формах, позбавляють слово пружності, не дають можливості виразити його так, як це роблять інтонація, наголос, жест. Декотрі застосовують малоефективні прийоми, дають слова в розрядку або курсивом. Цим особливо зловживав Поль Валері. З моменту, коли зовнішній вигляд сторінки втрачає звичайну одноманітність, коли окремі слова або фрази виділяються у відокремлені рядки, це не може не вплинути на стиль, ритм, перебіг прози, а темперамент письменника проявляється в кількості абзаців.

Вірш може частіше розраховувати на читання вголос, аніж проза. За винятком драми, прозу рідко почуєш. Вона перетворилася в чисто зорове явище. Масовий читач виявляє байдужість до звучання прози. Речення бувають довгі й заплутані, наїжачені скупченнями приголосних, які важко вимовляються, але погляд читача, ковзаючи по сторінці, не помічає їхніх недоліків. Ще в багатьох літературах художня проза чекає своїх. Флоберів, котрі б, як і відлюдник з Круассе, повторювали б уголос кожну народжувану під їхнім пером фразу. Флобер настільки велике значення надавав побудові фрази, її звучанню, що одного разу заявив: «Мені ще лишилося написати десять сторінок, а тим часом запас моїх фраз уже вичерпано».

Особливий ритм прози, відмінний від віршованої мови, підбір слів за їхніми звуковими, смисловими, емоційними відтінками, взаємовідносини поширених і простих речень, їхнє розміщення в окремих абзацах — вся ця техніка прози лишається для читача таємницею, і він над нею, як правило, навіть не задумується. Між тим у віршах незвичне поєднання, блискуча метафора, влучний вислів завжди звернуть на себе увагу читача, а проза, навіть найдосконаліша, особливих захоплень не викликає. Нині ніхто не стане вважати Юлія Цезаря великим стилістом, і багато хто з недовір’ям ставиться до того, що про нього пишуть у підручниках з античної літератури. Простота нелегко дає розпізнати свою чарівність, тому що ховає її. Вважається, що вона доступна всім, а насправді вона доступна лише небагатьом. Вона виглядає безбарвною і неглибокою, проте, щоб досягти простоти стилю, треба витратити більше зусиль, ніж на бароккові сторінки із заплутаними орнаментами, на ці trompe‑Foeil — обман зору з фальшивою глибиною. Хшановський зустрівся в Бретані з Сенкевичем, коли той писав «Хрестоносців». Письменник замикався в себе в кабінеті й сидів там весь ранок до полудня. Потім виходив на пляж, блідий, нерідко із спітнілим чолом. На запитання, що його так мучить, відповідав: «Робота над простотою стилю».

XVIII століття, горде і впевнене в собі, як ніяке інше, вважало, що добра проза — це те саме, що й добрі манери. Для тієї епохи це було якоюсь мірою природно, люди вишукані, з витонченою культурою, могли створювати такі цінності, як артистична проза, у винятково сприятливій для цього атмосфері. Проте література не витримує монотонності. Ясність прози XVIII століття розчинилася в бурях романтизму. Гладенька, мелодійна проза закликає до скреготу й