Алхімія слова - Ян Парандовський
Зміни відбуваються не тільки в літературі, вона не буває самотня, їй звичайно складають компанію інші види мистецтва. Наприклад, звертання до асонансів, які були колись привілеєм лише народної поезії, необхідність для невинахідливого Рея і прикрість для Кохановського, безумовно, пов’язане з модою на примітивізм, притаманний сучасному живопису. Я кажу тут тільки про Польщу, але явище це властиве всій європейській літературі, і, можливо, до асонансів звернулися достоту так само, як спокусилися чарівністю народних свят у ту пору, коли знайшло собі широке визнання мистецтво середньовічне, єгипетське, грецьке, негритянське. Цією дорогою можна добратись і до візантизму (є вже на це натяки), а ще певніше — до дивацтв без будь–якого майбутнього. Як і завжди в художній творчості, все залежить від культури, розуму й відчуття міри.
Я не сказав про смак. Якщо сьогодні про нього згадують, то як про щось старомодне, мало не смішне. А колись смак був великим стимулом, керував усім: ще на початку XIX століття в трагедії не можна було згадувати про носовичок. Смак втратив владу після приходу романтизму, і саме відтоді в літературній мові настала ера нічим не обмеженої свободи. Ніякі упередження, ніякі забобони не зв’язують письменника у виборі слів, у наш час навіть Рабле почував би себе вільно. Остаточно був забутий заповіт Бюффона: «Nommez les choses par les termes généraux» («Називайте речі загальними назвами»), заповіт, що суперечить нашим принципам — шукати слова єдиного, справжнього, яке повністю і недвозначно визначає предмет. Тепер уже незрозумілі суперечки, що їх Дигасінський колись вів з Конопніцькою, про право вводити до літературної мови діалекти, а гнів Тарновського з приводу «На скелястому Підгаллі» Тетмайєра смішив нас іще на шкільній лаві.
Скільки веселих хвилин завдають ось уже кільком літературним поколінням дивацтва XVIII століття, які закликали називати шаблю «нищівною крицею», а гусака облагороджувати титулом «рятівник Капітолія». У ті часи доводилося виправдовувати Гомера за те, що він собаку не вагаючись називав собакою. Ще в пору романтизму стріляли з «вогненної трубки», а дорогами гарцювали «кентаври в зеленому вбранні», тобто драгуни. Деліль сховав шовкопряда під словами «коханець листя Тісби», а його поема «L’homme des champs» («Сільський житель») уся складалася з подібних шарад. Але й «Міська зима» Міцкевича не що інше, як переплетіння заплутаних алегорій.
Не будемо вважати, що ми від них вільні. Ось я розгортаю книжку віршів Каспровича й читаю: «Коли сонце найкоротшу відкидає тінь» — це значить полудень. І далі зустрічаю: «Піднявся він над криці свистом». Доведеться зупинитись і замислитись, перш ніж вгадаєш, що «свист криці» — це всього–на–всього коса смерті. Мені якось потрапив до рук номер журналу з віршами сучасного поета, що заявляв: «Я зважував на долоні її округлі плоди», а його французький колега згадує про «Un lendemain de chenille en tenue de bal» («Завтрашній день гусениці в бальному вбранні»). Сам Деліль із захватом прийняв би в свої поетичні сади метелика, охрещеного в такий химерний спосіб. Нарешті, не в поета, а в прозаїка, і до того ж у стриманій Англії, я натрапив зовсім недавно на фразу: «Сталактит милосердя нависнув над сталагмітом каяття».
Ніхто, чи то поет, чи прозаїк, не відмовлявся ні від метонімії, ні від перифрази, і серед цих літературних прийомів зустрічаються досі дуже давні знайомі, що уявлялися банальними вже поетам августовської епохи. А поряд з ними виникають усе нові, іноді вельми своєрідні, і вони, без сумніву, в майбутньому обов’язково прикрасять сторінки робіт про літературні дивацтва нашої епохи. Лілі, Гонгора, Маріні могли б упізнати стиль своїх арабесок не в одному звороті сучасної літератури, не кажучи вже про прозу Лотреамона, яка ще років двадцять тому, літературними прийомами, видобутими автором з далекого минулого, викликала захват сучасних читачів.
Метонімія, перифраза, як і метафора, властиві поезії всіх віків, народилися разом з нею, можливо, навіть передували її народженню. На підтвердження останньої гіпотези можна було б вказати на евфемізми. В культурі первісних народів вони були більш поширені, ніж у зрілих цивілізацій. Під заслоною слів–підмін, метафор, двозначностей приховувалися слова, які не слід було вимовляти, а самі поняття, ними висловлювані, маскувались до невпізнання. Уникали вимовляти назви диких звірів, грізних явищ природи, хвороб, смерті, у деяких племен і до сьогодні все, що стосується вождя племені, не повинно бути назване прямо, а винахідливість у цьому досягає воістину браунінгівської заплутаності. Прикладом може бути фраза, записана на одному з островів Полінезії: «Блискавка сяйнула серед небесних хмар», що означає: «В житлі царя запалили смолоскипи».
Можливо, слід шукати метафори не тільки у джерелах поезії, але й науки, вона різновид первісного, найдавнішого методу наукового дослідження, який полягав у зближеннях, установленнях зв’язку, порівняннях між собою найрізноманітніших явищ. Це дозволяло за однією річчю вгадати, побачити іншу, на перший погляд з нею не схожу, і в такий спосіб ніби поглиблювався і розширювався процес пізнавання. Але для метафори, метонімії і перифрази найважливіший момент несподіваності, подиву, що лежить у самих підвалинах творчості. У цій своїй функції поетичні фігури близькі до головоломок, загадок, дотепів, приказок, які супроводжують людину багато тисячоліть.
Розум людини відчуває величезну насолоду, коли звичайні речі постають у новому, незнайомому вигляді. Слово, яке очолює або перетворює дійсність, захоплює достоту як непомітний порух фокусника, що випускає голуба з порожнього капелюха. Люди, котрі звикли сприймати все в одному певному значенні, почуваються щасливими й враженими, коли звичайний предмет їм покажуть крізь призму подібностей, можливостей і фантазії. На цьому будують свою скороминущу славу майстри дешевої сухозлотиці — вони найбільше схожі на фокусників, — жонглюючи словами, думками, образами, іноді вони й справді захоплюють дивовижним багатством асоціацій, що піняться в їхньому мозку, люди рампи й естради, блискучі в розмові, в імпровізації, в дискусії, сиплять афоризмами й парадоксами і пригасають, досить їм опинитися на самоті й у тиші. А саме в самотності й тиші народжуються слова одкровень, які приносять приголомшливі несподіванки, котрі дозволяють заглянути в корінь речей, виявляють таємничі зв’язки між найвіддаленішими одне від одного явищами, відкривають величне в буденному. Немає
