Алхімія слова - Ян Парандовський
Таким був Роберт Браунінг. Коли з’явився його «Сорделло», Теннісон, отямившись від приголомшення, викликаного прочитанням поеми, заявив, що зрозумів у ній лише два рядки, причому, на його думку, обидва брехливі — перший: «Я розповім вам історію Сорделло» і останній: «Я розповів вам історію Сорделло». Теннісон, автор прозового «Еноха Ардена», не звик читати такого роду поезії, але ж Карлейль, який стикався з темним і незрозумілим, хоча б у власній прозі, і той пише Браунінгу, що його дружині (Карлейль любив у дражливих ситуаціях прикриватися своєю дружиною) хотілося б довідатись, чи є «Сорделло» поемою про людину, про місто чи про книжку… Ще за життя поета було створено Browning Society — співдружність коментаторів його творчості, і Браунінг відсилав туди осіб, які зверталися до нього по роз’яснення, напівжартома–напівсерйозно він і сам починав вірити, що коментатори його творчості розуміють його краще, ніж він сам.
Кілька десятиліть прихильники поета здійснювали, самі чи з провідником, паломництва в браунінгівську оселю, як інші вирушали в похмурий край Блейка. Відвідують прочани й Малларме, зараз частіше, ніж будь–коли. В кожній літературі поети такого типу мають і палких прихильників, і запеклих противників. Ті, хто не вміє їх розуміти, а точніше, не хоче взяти на себе працю добитися розуміння, відкидають «незрозумілу поезію», виносять її за дужки літературного життя. Справді, у цих поетів відмінність між мовою художньою і звичайною доведена до останньої межі. І ніщо не зміниться, якщо поет замість слів вишуканих, виняткових почне вживати слова звичайні, взяті з розмовної мови, з газет, почуті на вулиці, але того, як він їх розташує і використає, цілком досить, щоб вивести їх з рамок щоденного вжитку. Малларме ламав структуру фрази, вивертав її назовні, доводив до безглуздя тільки для того, щоб якомусь одному слову надати особливої сили й виразності. Дуже показова історія однієї його промови. Малларме виголосив її на похороні Верлена, думаючи лише про звучання мовленого слова. Коли ж до нього підійшов репортер і попросив текст промови для надрукування, поет запросив його в кав’ярню і там заходився квапливо затемнювати надто ясну й прозору структуру фраз. Коли я відтворюю подумки цю картину — поет, нахилившись над зім’ятим аркушем, стежить похмурим поглядом за легким потоком слів, — до мене долинає голос з далекої далечіні, голос давньогрецького ритора, якого цитував Квінтіліан; звертаючись до своїх учнів, цей ритор закликав: «Skotison!» — «Затемнюй!»
Два потоки плинуть у літературах всіх епох. Один широкий, рівний, він усміхається блакиттю небес і золотому піску на його дні. Другий тече між похмурих берегів, рвучкий, бурхливий, каламутний, із зрадливими коловоротами. Але для того, щоб перший міг текти рівно, легко й щедро, другому за нього треба пробити скелі й розмити дорогу. Письменники важких слів надають літературній мові нову силу і відвагу. Проте завжди лишається відкритим питання: чи є сенс писати для колег і посвячених в усі тонкощі коментаторів і не брати до уваги всіх інших читачів? Цілі поетичні школи зневажливо відмахувались від такого питання, відмежовувались від «profanum vulgus», тобто від «мотлоху», і руйнували всі мости між своїм вишуканим мистецтвом і народом. У такі періоди вірші мали ходіння лише у вузькому колі знавців, як у наші дні — роботи з вищої математики.
Літературна мова потребує, щоб письменники працювали над «освіжінням» слів, які перебувають у загальному вжитку. Найзвичайніші, найзнайоміші слова, як обличчя, що їх бачиш щодня, зненацька відкриваються у новому, несподіваному значенні й осліплюють блиском зачаєного в них життя. З глибоких пластів вибивається на поверхню те, чого мові досі не вдавалося виразити. Як це відбувається, може показати аналіз доброго вірша або сторінки доброї прози. Під пером письменника призначають одне одному побачення слова, які досі ніколи не зустрічалися, дієслова починають обслуговувати не відомі їм досі дії, розширюють свої володіння іменники. Тим часом у щоденній мові, в поганій літературі, в дешевій публіцистиці слова нудьгують і мучаться в одних і тих же поєднаннях. Ті ж таки прикметники тягнуться, мов тіні, за своїми іменниками. Закам’янілі звороти, трухляві метафори. Пліснява, болото, стояча вода. Цей застиглий світ чекає подмуху з уст письменника, як водойма Сілое чекала, щоб ангел торкнувся її своїм крилом.
Проте неодмінною мовою звершення дива на Сілое було, щоб за ангелом ніхто не назирав. Поет перебуває в гіршому становищі: за його пальцями хтось постійно спостерігає. Адам Міцкевич написав: «О жінко, ти божественний диявол!», а Ян Чечот злякався цього й замінив власного вигадкою: «Жалюгідний прах!» Між божественним дияволом і жалюгідним прахом така ж різниця, як між добропристойним Яном Чечотом і Адамом Міцкевичем. Бодлер, описуючи дівчину, вжив вислів «les seins aigus» («гострі груди»), сором’язливий редактор замінив його словами «les formes de son corps» («форми її тіла»)… Скільки таких редакторів ходить по світу і спотворює поетичні образи!
Стосунки між письменником і словом складаються по–різному: один, за висловом К. Ростворовського, «бореться з ним, як з тигром», інший пестить його, як Анатоль Франс, чиїм улюбленим девізом було «caressez la phrase» («пестіть фразу»), Емпедоклова пара, Любов і Незгода, править нашим світом. Є письменники і мислителі, що перебувають зі словом у вічній ворожнечі: мовляв, завжди воно їх обдурює, завжди виявляється невдалим, незграбним, неслухняним до їхніх вимог. Вони ладні розірвати його, знівечити, змінити, аби лише наткнутися на поєднання, потрібне для їхніх думок і образів. У одних це відбувається через велику кількість понять, якими вони володіють, у інших — через мізерність словарного запасу. Для перших виходу немає, тому що їм ніколи не вгамувати бурю, яка несамовитіє в їхніх думках, зате інших може врятувати співдружність зі словами. Треба здружитися з ними, і тоді вони відкриють свою скарбницю. Хто цього не зробить, прирече себе на безвихідну нужду, буде змушений користуватися дедалі вбогішою мовою, звикне до висловів заяложених або до смішного заплутаних.
Буало, довірливо прийнявши думку Горація, переможно вигукує:
… коли думками повна голова,