Алхімія слова - Ян Парандовський
У давні епохи приклади всілякого роду дивацтв та гримас письменників були поодинокі. Письменники середньовіччя — майже всі належали до духовного стану або чернецтва — корилися дисципліні, властивій цим групам. У давнину, в епоху Відродження і пізніше книжки писали полководці, політичні діячі, представники знаті — всі люди, що жили активним життям, і дуже з ними схожі за активністю придворні, люди світські, яким було невластиво днями й ночами просиджувати над рукописами, підстерігати потрібне слово, зворот, метафору на прогулянці, за трапезою, в бесіді, навіть у сні. Професійні письменники — з кінця XVIII століття їхнє число стало швидко зростати — перетворили художників слова в істоти, настільки поглинуті своєю роботою, що їм часто не вистачає життя на саме життя. «Ось уже два роки, як я не бачив жодної картини, не чув жодної музичної фрази, навіть був позбавлений можливості відпочити за звичайною людською бесідою — слово честі!» — з гіркотою пише Конрад у листі до Голсуорсі, скаржачись на своє самітництво під час роботи над романом.
Коли організм від невпинних зусиль слабне, доводиться шукати збуджуючих стимулів. Поки що не написано дослідження, де були б перераховані всі збуджуючі засоби, що їх застосовували літератори. Невідомо, що показав би статистичний матеріал, наведений у такому дослідженні: можливо, підтвердив би тверезість більшості поетів, а може, дуже поширену в різних колах думку, нібито поет не розлучається з пляшкою. Кохановський писав не на жарт, а всерйоз: «Хто–небудь знав коли–небудь поета тверезого? Такий нічого доброго не написав». Кохановського на два тисячоліття випередив афінський комедіограф V століття до н. е. Кратін п’єсою під назвою «Пляшка», де він зобразив самого себе із законною дружиною на ім’я Комедія і коханкою на ім’я Мате, що означає пияцтво.
Вино піниться в строфах єгипетських арфістів, його перлиновий сміх відлунює у вавілонських клинописах, «Пісня над піснями» насичена солодким виноградним соком, а далеко на сході Лі Тайбо, китайський Силен, у стані сп’яніння випадає з човна і силкується піймати відображення Місяця у водах Хуанхе. Крізь століття грецької поезії рухається діонісійська течія з веселою пісенькою Анакреона, померлого, за переказом, вісімдесятирічним стариганом, який вдавився виноградом, з пурпуром «Вакханок» Евріпіда, з Арістофаном, у кого запах продимленого бурдюка змішується з ранковою росою найтоншої лірики. Згодом Бахус пробрався в Рим, і ось Лукрецій наповнює бронзовий кубок міцним і пінявим напоєм. Горацій піднімає келих з кришталево–чистих строф, простягає його людям Відродження, запрошує до свого столу Ронсара, а з Кохановським зустрічається за «розмальованим жбаном». У трактаті про вино в житті поетів знайшлися б і «затуманені» сторінки про pôetes maudits усіх епох, які, починаючи від александрійської («Був дощ, і ніч, і ота третя змора кохання — вино», — співав один із них), через «руїни магів», де перський поет Гафіз, неначе відвар гріха, вливав вино в свої газелі, через таверни Війона, через мансарди богеми йшли до своєї дикої слави.
Вино дає політ, ясність думки й ту особливу радість, яка творить гармонію, злагоду, приємність. Благодіяння вина у літературі великі, а шкода, ним завдана, незначна, тому що навіть відчайдушні пияки відчували на собі благотворну дію його живлющої сили. Не пощастило з ним лише безталанному Еразмові Роттердамському, який, маючи хворі нирки, вбив собі в голову, що вино його вилікує. Склянка доброго вина, випита в час творчості, розсіює морок, розпалює уяву, окрилює думку — починають буяти метафори, розгортаються широкі розгалуження найнесподіваніших асоціацій; приклад тому Честертон. Приклад і Ромен Роллан, котрий у бургундському знову знайшов юнацький запал, заглушений роками проповідництва, створивши іскристий твір — «Кола Брюньйон».
Анатоль Франс мав звичку, сідаючи за щоденний фейлетон для газети «Temps» («Час»), ставити на письмовий стіл графин з вином і припадав до нього під час роботи, до якої не був особливо прихильним. Якось із ним трапився казус: помилково замість вина він дістав з буфета графин з коньяком. Перше, ніж почати роботу, випив скляночку золотавої рідини. І впав у відчай: що стане з фейлетоном, коли міцний напій почне діяти? Та вже не було часу роздумувати над цим. Почав писати. Перо літало по сторінках, немовби його несло вихором. За годину фейлетон був готовий, його забрав хлопчик–посильний з друкарні, а Франс ліг спати. Назавтра в редакції йому сказали, що Ебрар, головний редактор, хоче його бачити. Стукаючи в двері його кабінету, Франс був певен, що вийде звідти звільненим, а вийшов з підвищеною платнею. То була винагорода за натхнення, якого від нього не чекали.
Можливо, це єдиний випадок, коли коньяк мав змогу зробити літературі цінну послугу. Загалом же він нарівні з горілкою завдав багато бід. Скільки талантів потонуло в чарці! У школі Пшибишевського пияцтво було заповіддю (ясна річ, сатани) і дорогою до слави, чудовим засобом для снобів та графоманів забезпечити собі становище в літературі літрами випитої горілки. Хто бачив Пшибишевського в останні роки його життя, цю жалюгідну постать, що немовби зійшла зі сторінок романів Достоєвського, сльозливого п’яничку, в якого трусились руки і який ліз із освідченнями, поцілунками, щось недоладно белькотів; хто читав «Царство скорботи», написане в той сумний період його життя, коли довелося шкодувати за змарнованими зрілими роками, книжку, яка вражала неохайністю і безглуздям, — той міг бачити яскраву картину розпаду таланту, що покотився по непевному шляху. Алкоголіки такого роду знайдуться в літературі XIX століття будь–якої країни. Вони були горем своєї епохи. Від них ішли нісенітні ідеї, облудні почуття, занепадницькі настрої, безпорадний стиль і зубожіння мови. Лише Верлен був винятком. Верлен, отруєний абсентом, все ж до кінця зберіг іскру вищого духу, яку він так непростимо занапащав у собі.
Крім звичайних п’яниць, в алкоголі шукають порятунку і таланти, які або вичерпали себе, або стомились і сподіваються знайти в ньому стимул. Цілком очевидно, що нічого значущого тут не виникає, все це лише самообман і видимість, ілюзія творчої сили. До алкоголізму найчастіше вабить у періоди депресії, під час відчаю, яким був початок сорокових років, час варшавської богеми, або ж в епохи безплідні й безсилі. Одначе поети, помістивши в свій герб чарку, намагаються перетворити її в таємничу чашу Грааля. Пшибишевський у «Моїх сучасниках» намагається довести, що алкоголізм споріднений з містичним трепетом. Варшавська богема вбирала своє пияцтво в жрецьке вбрання — це мало бути чимось на зразок посвячення в таїнство, що наділяло душу ясновидінням.
Такими були poetes maudits. Ця
