Алхімія слова - Ян Парандовський
У цей протест можна навіть вдихнути революційний дух, таким духом було насичене гасло: «Epater les bourgeois» — «нажахати буржуїв», улюблений девіз середини XIX століття, в епоху торжества буржуазії. Готьє, зневажаючи сюртуки й котелки, ходив у чорній оксамитовій куртці і в черевиках із золотистої шкіри, нічим не прикриваючи довговолосої голови, та зате не розлучався з парасолькою, яку завжди, незалежно від погоди, тримав розкритою. Якось він замовив собі незвичайного крою камізельку з пурпурного атласу. Надів її всього лише раз, ідучи в театр, але вперта легенда, яку підтримували міщани з провінції, відтоді не уявляла його інакше як у пурпурній камізельці, а молоді літератори із запалом вітали камізельку як протест проти міщанської зашкарублості. Ви, можливо, гадаєте, що все це річ поверхова, зовнішня, яка не має нічого спільного з роботою творчої думки? Дуже помиляєтесь! «Ми палко любили червоний колір, — каже Готьє, — благородний колір, колір пурпуру, крові, життя, світла, тепла…» І під впливом цього кольору він відчував у собі визивну сміливість людини епохи Ренесансу. Гонкурів вабили яскраві, іскристі барви.
Письменник завжди фетишист. Він вірить, що певні предмети, барви, звуки мають особливу силу. З роками його кабінет, весь дім, він сам перетворюються на колекції фетишів, здатних викликати духів, замовляти бурі, розсіювати імлу. В музеї і в описи потрапляє лише мала частина таких фетишів. Більшість гине, не привернувши до себе нічиєї уваги. Як непотрібний мотлох, викидаються на смітник найнесподіваніші предмети: черепашки, камінчики, почорнілі від старості каштани, гілочки, що розсипаються від, найпершого дотику, ярмаркові картинки, залізничні квитки. Вчений–дослідник був би дуже здивований, якби дізнався, яку незвичайну сторінку, яке психологічне одкровення, який несподіваний поворот у розвитку фабули дали письменникові ці нічим не привабливі дрібнички, а в ширшому плані наскільки він, дослідник, їм зобов’язаний художніми мотивами, які йому пощастило вгадати у письменника, чию творчість він так детально вивчив і продумав. Крашевський звернув увагу на фетиші у Норвіда і дізнався про їхнє призначення. «Із свого альбома, — розповідає Крашевський, — художник дістає картинку і вставляє в раму, що висить навпроти ліжка, ця картина — спогад про щось, чим він хоче тепер жити. Вона висить у рамі тижнями, іноді й довше, поки власникові не заманеться поміняти її. В інших рамках — засохле листя, сліди чийогось життя».
Як багато означають і колір шпалер, і картина на стіні, і освітлення! Гофман працював у кімнаті, обклеєній чорними шпалерами, а на лампу надівав то білий, то зелений, то блакитний абажур. Іноді письменник обирає собі таке місце для роботи, де, здавалося б, усе має йому перешкоджати, а він, однак, зумисне чи несвідомо, відтворює всі ці незручності в кожному новому своєму житлі — так птах звиває гніздо незмінно в той же спосіб, що і всі інші представники даного виду. Причину шукати марно: вона захована в далеких, уже забутих періодах творчого життя письменника, оповита стількома забобонами, що письменник може виявитися нездатним до роботи, якщо його вирвати із звичних умов, котрі не мають нібито тих чи інших переваг.
Ще більше залежить від часу доби та пір року. Для Словацького врожайною була осінь, Шіллеру весна одним своїм диханням допомагала втілити всі задуми, над якими він марно мучився зиму. Пліній Молодший наснажувався, побачивши море. Видовище безмежного океанського простору, можливо, нічого не підказало б Дюамелю, та як збуджувало воно творчу фантазію Віктора Гюго! Віддалене бамкання дзвонів і шум вітру, монотонний шелест дощу й порожнеча снігового поля, трепет листя молодої берізки, квітка водяної лілії, що розпустилася на стеблі, запах скриньки, яка не відкривалася багато років, смак вмоченого в каву бісквіта — кожне з цих повсякденних явищ бувало для письменників величезною чарівливою подією, а скільки таких явищ пройшли непоміченими через їхню творчість чи перебувають напоготові, щоб подіяти на їхню вразливість.
Мопассан замислювався над цим питанням і писав: «Рідкісною, а може, небезпечною особливістю людської натури є підвищена й хвороблива збуджуваність епідерми і всіх органів, завдяки яким наймізерніші фізичні відчуття дістають змогу потрясати нас, а температура повітря, запах землі, погода можуть викликати біль, смуток або радість. Не наважуєшся увійти в театральну залу, тому що доторк до натовпу таємничим чином потрясає весь організм, не наважуєшся увійти до бальної зали, тому що веселе кружляння пар обурює своєю банальністю, відчуваєш себе похмурим, готовим розплакатись або безпричинно веселим — залежно від умеблювання кімнати, від кольору шпалер, від освітлення, іноді ж переживаєш, завдяки особливій комбінації фізичних сприйнять, почуття такого гострого задоволення, якого ніколи не відчути людям грубошкірим. Що це таке: щастя чи нещастя? Не знаю, але якщо нервова система не буде чутливою до болю чи до екстазу, вона нічого не зможе нам дати, крім помірних емоцій та безбарвних вражень».
Мопассан писав це, маючи на увазі й себе, і споріднені натури, що страждали надчутливістю. Уподобань та антипатій, які неможливо пояснити, вистачає в кожного письменника; не вільні від них і ті, що уявляються нам монументальними за своїм психічним здоров’ям і врівноваженістю. Олімпієць Гете терпіти не міг запаху часнику, людей в окулярах і собак. Він подав у відставку, коли за наказом герцога на сцені театру, де Гете був директором, з’явився собака. Ще сильніше, ніж антипатія та ідіосинкразія, проявляються симпатії та потяги, причина яких так само виявляється таємничою, звідси незрозумілий потяг до речей, які набувають іноді величезного і загадкового значення.
Письменник, пересвідчившись, що даний пейзаж справляє на нього благотворну дію, буде до нього прагнути, пейзаж стане для нього необхідністю, без нього він буде страждати й сумувати і втішатися самими спогадами. Іноді треба дуже багато часу, щоб перебороти цей смуток, призвичаїтись до браку того, чого не вистачає, і знайти можливість спокійно працювати. Здатність вивільнятися з–під тиранії примх властива письменникам плідним, темпераментним, насиченим творчою субстанцією, спраглим до творення; а от відсутність такого опору, іноді чисто рабська покірливість характерні для людей слабких, зі скромним вантажем думок, почуттів, фантазії, яких ніколи не відвідає творчий екстаз, — це тепличні рослини, що вимагають особливого догляду, аби вони могли зацвісти. Нехтувати ними не слід, тому що серед них, крім ексцентричних нероб, є й такі, що дали літературі прекрасні твори.
