Алхімія слова - Ян Парандовський

чи погано, проте сподіваюсь усе‑таки, що сяк–так купи тримається. Ти говориш мені про свої розчарування: подивись краще на мої! Іноді мені навіть не зрозуміло, як це руки не опустяться в знемрзі, не запаморочиться в голові. Проваджу прикре життя, позбавлене всіх радощів, і мене підтримує тільки моя несамовита затятість, часом вона плаче від безсилля, але не здається. Я люблю мою роботу любов’ю нестямною і дикою, як аскет, волосяниця роздирає моє тіло. Іноді відчуваю в собі таке безсилля, коли не можу знайти жодного потрібного слова. Намазюкавши багато сторінок, пересвідчуюсь, що не написав жодної вдалої фрази, тоді падаю на отоманку й лежу отупілий, у трясовині нудоти. Ненавиджу себе і звинувачую за безумство, що примушує мене гнатися за химерами. Та ось минає якихось чверть години, і серце починає радісно битися. Минулої середи мені довелося піднятися з‑за письмового столу й пошукати носовичок: по обличчю текли сльози. Я був такий розчулений, відчув таку насолоду, поки писав, мене зворушували і моя думка, і фраза, якою ця думка була висловлена, і самий факт, що я знайшов для думки настільки щасливу словесну форму. Так принаймні мені уявлялось, проте, можливо, тут позначилось і розладнання нервів. Буває також піднесення настільки високого порядку, що чисто емоційні елементи тут нічого не означають, цей захват своєю моральною красою переважає саму доброчесність. Іноді мені буває дано, в мої сонячні дні, досягати такого стану духу, коли блиск захвату пронизує мене від маківки до п’ят, душа підноситься над життям настільки високо, що й слава перестає для неї щось означати, і навіть саме щастя є зайвим…»

Обидва ці голоси — з Воклюза й Круассе — належать письменникам, які завдяки матеріальній забезпеченості були повновладними господарями свого часу, і ніякий примус іззовні до роботи їх не приковував. Вони прийняли її на себе добровільно, пойняті жагою досконалості: для одного це означало сягнути вершин культури свого віку, для другого — створити нову прозу. Обидва служили кожен своїй меті, відмовившись від усього, що люди вважають принадами життя.

Так працювали не лише вони. Лейбніц міг майже по три доби не вставати з‑за столу, Реймонт, закінчуючи перший том «Селян» (весілля Борини), працював без перерви три дні й три ночі й навіть розхворівся. Гете, оглядаючись на прожите життя, що уявляється нам таким щасливим і безхмарним, признавався Еккерману, що знаходить у ньому не більше кількох тижнів, відданих відпочинку й розвагам, решта — наполеглива праця. Хто не чув про одержимі ночі Бальзака! Як складався день Крашевського, як п о в и н е н б у в складатися, щоб ця людина змогла протягом п’ятдесяти років написати півтисячі творів, збирати й видавати історичні матеріали, вести гігантське листування, редагувати часописи. А що із свого буття міг віддати життю Лопе де Вега, якщо його творчий спадок налічує кілька тисяч п’єс?

Але нехай нас не вводить в оману мала кількість книжок: іноді треба багато разів помножити ці книжки, щоб одержати повний баланс вкладеної в них праці, відданої начеркам, переробкам, викинутим і написаним заново частинам. Ось, приміром, така проста річ: автори переписують свої твори іноді по кілька разів. Сенкевич, здається, переписував заново всю сторінку, якщо йому доводилося зробити на ній поправку. Письменники так чинять, щоб вивільнитися з хаосу чорновиків. Буває навіть так, що знають своє творіння напам’ять. Жюльєн Бенда говорив мені, що кожну свою книжку він переписував по шість разів. Це страшне марнотратство часу, проте погану послугу зробив би письменникам той, хто надумав би їх тут схиляти до ощадливості. Зрештою, сумніваюсь, чи це вдалося б. Капітал творчості не примножується від скупості. Письменник вільно розпоряджається своїм часом, спокоєм, особистим щастям. «Запевняю вас, — пише Ромен Роллан, — що кожен том «Кристофа» приніс мені багато сивого волосся чи, точніше, скинув його з моєї голови; всі кризи, через які проходив мій герой, потрясали також і мене, навіть сильніше, тому що в мене не такий міцний організм».

Рамон Фернандес розповідає, що якось серед ночі під час нальоту німецьких «готів» до нього забіг Пруст і спитав, як правильно вимовляється по–італійськи senza rigore (без суворості). Він щойно вжив цей зворот в одній фразі, але не певен, чи гармонує звуковий відтінок італійських слів з ритмом усієї фрази. Заради двох слів він не лише перервав роботу, але — такий вразливий і слабий — пройшов половину Парижа, не думаючи про небезпеку. Рідко хто, читаючи без належної уваги поему Словацького «Беньовський», затримується над скорботними рядками цієї пригасаючої людської свічки:

Повірте… як вірші римую, Вкладаю в них серце — і це моє вето, Бо з фальшем невпинно воюю, Забувши про хворі легені поета…

Визнання письменників про години творчості здебільшого сумні. Немов чути гуркіт битви, стогін поранених, а потім настає глухе мовчання: поразка? Ні, це забули просурмити перемогу. Години творчості приносять, хвилини пронизливої радості, коли розділ, абзац чи бодай єдина фраза завершені і, нарешті, можна вдихнути свіже повітря задоволення. Довга й наполеглива робота зосередилась у моменті напруженого зусилля, вся уява, вся влада над словом, здатність пов’язувати слова між собою з’єднались і допомогли вирватися з імли, з темної ночі, яка десь там нагорі ув’язнювала думку, — душа письменника звивалася спіраллю дедалі більше закрученою, болісною, здавалося, що вона от–от упаде, уражена в своїй переможеній гордині, як Беллерофон. І раптом морок розсіюється, а на очищеному обрії з’являється, мов диво, ясний, виразний, відчутний образ, епізод чи фрагмент роботи, завершеної і прийнятої із заслуженим захватом. Це радість підкорювачів гірських вершин, де насолода від напружених м’язів дорівнює насолоді здобуття вершини.

Ейфорія, якщо вона незмінно супроводжує процес творчості, не викликає в мене довіри. Ось уривок з «Літературних спогадів» Вейсенгофа, і я наводжу його тут як розповідь про, насолоду під час писання, проте не приховаю, що стиль цього визнання будить у мені деякі застереження: («нитка, яка веде до мети»!). Ось що пише Вейсенгоф: «До найбільших насолод, яких мені довелося зазнавати в житті, я зараховую радість щасливого літературного творення («Соболь і панна»), коли улюблена тема немовби сама знаходить придатну для себе словесну форму, коли рій слів і висловів, стилістичних прийомів являється до тебе мов по команді і лишається вибирати найвдаліші, найвдячніші і