Алхімія слова - Ян Парандовський
Такого роду натхнення не знали письменники тих епох, коли можна було не рахуватися з часом, коли твір міг дозрівати стільки, скільки забагнеться авторові. Виняток складали поети–драматурги, кому не раз доводилось відчувати на собі остроги необхідності через зміну репертуару, смаків, різних побічних обставин. У наш час (тобто вже приблизно півтора віку) в професії письменника необхідність іноді виступає в ролі доброї чарівниці, прихильного генія або демона. Термін, передбачений в угоді, частина рукопису, здана до складання, друкування роману з продовженням — такі обставини стають потужним стимулом, що пробуджує в письменникові приховану енергію, і він починає діяти наче в нестямі, віддавшись раптовому пориву. Письменники звичайно нарікають з приводу цих обтяжливих моментів у їхній професії, одначе саме їм вони часто завдячують і вдало написаними сторінками, і чудовими розв’язками, а іноді навіть і чистотою стилю, прикладом чого може служити Сент–Бев: обов’язок писати щотижневі фельєтони до газети не давав йому часу по–старомодному закучерявлювати фрази.
Сент–Бев, хоча він і виріс у часи романтиків, не міг собі дозволити давнього піднесеного натхнення, тому що в середині XIX століття воно було серйозно скомпрометоване. Ось визнання Стендаля: «Я не починав писати до 1806 року, поки не відчув у собі геніальності. Якби 1795 року я міг поділитися моїми літературними планами з якимсь розважливим чоловіком і той мені порадив би: «Пиши щоденно по дві години, геніальний ти чи ні», я тоді не змарнував би десяти років життя на безглузде очікування натхнення». І Стендаль зумів наверстати згаяне. Завдяки систематичній роботі він написав «Пармський монастир» менше ніж за два місяці. Флоберові за такий короткий термін, можливо, не вдалося б написати й одного розділу, зате він не потребував нічиїх порад, щоб дійти істини, знайденої Стендалем з таким запізненням. Ніхто, як Флобер, в епоху, ще насичену романтизмом, і сам бувши глибоко пойнятий романтичністю, не виступав так гнівно проти натхнення. Він вважав натхнення відмовкою для пройдисвітів і отрутою для творчої думки. «Все натхнення, — стверджував Флобер, — полягає в тому, аби щодня в один і той же час сідати за роботу».
Та послухаймо й інше свідчення: «Натхнення, безперечно, потрібне в щоденній роботі. Ось дві суперечності, які не виключають одна одну, як звичайно буває з усіма протиріччями, що існують у природі. Є в роботі думки певна небесна механіка, і годі цього соромитись, треба нею оволодіти, як лікарі осягають механіку тіла». Хто це говорить? Представник богеми, poete maudit (проклятий поет), збирач порухів душі, коханець настроїв, а водночас і наполегливий шліфувальник віршів, Челліні поетичного слова — Бодлер. І немов для того, щоб не лишилося ніяких недомовок, щоб генію з обскубаними крильми закрити всі шляхи, якими він міг би піднестись, Бодлер додає: «Натхнення залежить від регулярної і поживної їжі». І це сказано не жартома: французи такими речами не жартують. У них поети ніколи не шукали собі взірців для наслідування серед метеликів–одноденок, які мають крила, проте обходяться без шлунка.
Сьогодні ми продовжуємо відносно молоду традицію, яка старовинне натхнення замінила іншими божествами: працею, наполегливістю, волею. Без сильної волі не буває великого творця. Та хіба ж і насправді ця істина нова? Слова Данте, взяті як епіграф до наступного розділу, явно цьому суперечать.
ПрацяSeggendo in piuma in fama non si vien, ni sotto coltre[2].
Данте«Причісуючись і голячись, я маю звичку читати або писати, слухати, як мені читають вголос, або диктувати записувачам. Те саме й під час їжі чи прогулянки верхи. Ти здивуєшся, коли я тобі скажу, що не раз працював, сидячи на коні, тож після повернення додому в мене була готова й пісня. На учтах у моїй сільській самотності при мені завжди перо, і я відкладаю його лише з поваги до приїжджого гостя. У мене в домі на всіх столах письмове приладдя. Нерідко я навіть прокидаюсь уночі, потемки намацую перо біля мого узголів’я і — поки не зникла думка — записую, а назавтра ледве можу розібрати занотоване в темряві. Ось який мій спосіб життя і мої заняття». У цьому визнанні Петрарки перед нами постає «перший літератор нового часу» в своєму скиті у Воклюзі, де він день і ніч був поглинутий своєю роботою.
А ось кілька слів з іншого скиту, віддаленого від попереднього п’ятьма століттями, — з Круассе, де Флобер сидить над «Мадам Боварі». Відсунувши болісний рукопис, він пише листа: «Я страшенно злий, і не знаю чому. Можливо, в цьому винен мій роман. Не йде він, не рухається, я такий змучений, неначе вергав каміння. Часом мені хочеться плакати. Тут потрібна воля надлюдська, а я всього–на–всього людина». І через кілька місяців: «Голова в мене йде обертом від смутку, невдоволеності, втоми. Я просидів над рукописом чотири години й не зміг скласти жодної фрази. Сьогодні не написав жодного путнього рядка, зате набазграв сотню нікчемних. Жахлива робота! Яка мука! О мистецтво, мистецтво! Що ж це за люта химера, що вигризає нам серце, і заради чого? Це безумство — прирікати себе на такі страждання…»
А ось картина в усій її повноті: «Позавчора я ліг о п’ятій ранку, встав близько третьої. З понеділка відклав усі роботи й цілий тиждень працював над моєю Боварі, терзаючись від того, що робота не рухається вперед. Я дійшов уже до балу й почну його наступного понеділка — сподіваюсь, справа піде краще. З часу нашої останньої зустрічі переписав двадцять п’ять сторінок начисто, і це — за шість тижнів! Я так довго переставляв, змінював, переробляв, що в даний момент уже не розумію, добре вийшло
