Алхімія слова - Ян Парандовський
Цей скромний стимул черпає свою силу з психічних особливостей письменника і з обставин, за яких йому дано проявитись. Найчастіше він буває емоційного характеру. Різкий перехід від смутку до радості чи, навпаки, вплив на органи чуття (світло, колір, голос, запах) виповнюють нас особливим хвилюванням, і в момент розчулення, екзальтації, гострої гіркоти чи глибокого болю, внутрішнього спокою чи блаженства виступає на поверхню свідомості плід зачаєної роботи нашої думки. Колись — ми ледве звернули на це увагу — в нашу думку запав слабенький зародок, почався період його повільного дозрівання, він жив немовби приховано, довго перебував у нашому мозку, нічим не виказуючи своєї присутності. Траплялося, що він не нагадував про себе місяці й роки. Письменник займається тисячами проблем, одержує міріади вражень, а тим часом у непроникних хащах його психології цей глибоко захований зародок росте, живлячись таємничими соками.
У його тайник потрапляють враження буденні й піднесені, відомості байдужі й незвичайні, уривки розмов, уривки прочитаного, обличчя, очі, руки, сни, мріяння, захоплення — невичерпне багатство явищ, з яких кожне може живити цей ембріон, сприяти його росту. І ось одного чудового дня, коли ми найменше цього чекаємо, коли ми, як нам здається, перебуваємо дуже далеко від того, що з ним зв’язано, він проявляється як давно жаданий і життєздатний образ. В силу невідомих нам причин настає криза, раптовий кінець довгої підсвідомої роботи, в своїй наполегливості часто схожий на дію стихійних сил природи і такий же, як і вони, безособовий. Гайдн, коли в нього виникла мелодія, яка мала в «Сотворінні світу» виразити народження світла, вигукнув, осліплений її блиском: «Це не від мене, це прийшло згори!»
Тут немає різниці між письменником і філософом, художником і вченим. Замість того щоб повторювати затерту історію про Ньютонове яблуко, варто навести набагато менше відомий, та, можливо, куди більш повчальний приклад з життя великого математика Анрі Пуанкаре. Протягом багатьох місяців він марно шукав певну формулу, невпинно думав про неї. Нарешті, так і не знайшовши рішення, геть забув про неї і зайнявся чимось іншим. Минуло багато часу, і раптом якось уранці він, ніби підкинутий пружиною, хутко встав з‑за столу, підійшов до бюро й одразу ж написав цю формулу не замислюючись, неначе списав її з дошки. Так само й до письменників приходять, немовби осявають їх, розв’язки драм, романів, новел, які довго не піддавалися, в миттєвому спалаху прояснюються характери й долі персонажів, знаходяться рядки, які довго й марно шукалися, на зразок тих, що їх Жан Морес, стоячи під вуличним ліхтарем, тремтячими пальцями записував на коробці з–під цигарок. Гете розповідає у вступі до «Вічного жида», як він опівночі немов божевільний скочив з постелі, як його зненацька захопило бажання оспівати цю загадкову особу. І в даному випадку, мабуть, було те саме, що й в усіх йому подібних: поет роками носив у собі тон, настрій балади, перш ніж вона вилилась у віршах. І ось яким порівнянням закінчує Гете оповідь про це переживання: «Ми тільки складаємо дрова для багаття і стараємось, щоб вони були сухими, а коли настане час, багаття спалахне саме — на наш подив».
Ці «несподіваності душі» неоднакові за силою і тривалістю: від коротких спалахів, які освітлюють на мить лише одну думку чи часточку образу, і до великих всеосяжних відкрить. В останньому випадку виступає на поверхню значна частина підсвідомого, і це виявляється потрясінням величезної сили, на зразок тектонічних катастроф, коли з глибин океану виринають острови й стають новою вітчизною рослин, тварин і людей. По дорозі в Рапалло Ніцше був приголомшений образом власного Заратустри, що виник у його свідомості, і, пригадуючи той день, він каже: «Настає одкровення, це означає, що раптово, з нечуваною впевненістю і в усіх деталях людина бачить перед собою щось таке, що потрясає її до глибини душі, перевертає душу. Думка спалахує мов блискавка, людина відчуває захват, геть втрачає над собою владу. Тоді все відбувається поза її волею, а тим часом почуття свободи огортає її наче вихор».
Така буря своїм несподіваним і потужним вторгненням у душу доводить навіть до фізичного виснаження, прикладом може бути непритомність Міцкевича після створення великої «Імпровізації». Такий же стан пережив Декарт 10 листопада 1619 року. Він вважав цю дату для себе не менш важливою, ніж день свого народження: того дня постала перед ним в осяйному блиску його знаменита ідея. Цій миті передував стан зосередженості, найглибшого внутрішнього спокою, на зміну якому прийшло надзвичайне збудження. Байє, його біограф, повідомляє: «Він настільки виснажився, що був близький до запалення мозку, а розум його, збуджений ентузіазмом, породжував сни й видіння». Врешті Декарт упав навколішки й обіцяв піти на прощу в ім’я божої матері, доручаючи її опіці плід своїх думок. Зовсім несподівано такий ворог натхнення, як Поль Валері, пережив у Генуї одну пам’ятну ніч, що наперед визначило усе його подальше духовне життя.
Біографія Міцкевича містить дивовижні факти, пов’язані з його імпровізаціями: лице мінилося, він полотнів, страшним зусиллям викидав із себе вірші, тримаючи слухачів у магнетичному напруженні. Йому допомагав ніжний голос флейти: флейта ніби настроювала інструмент його поезії. Подібні явища відомі і з життя інших поетів, а прискіпливі медики вбачали в них симптом епілепсії, здебільшого без будь–яких до того підстав. Імпровізація приваблювала до себе поетів, вважалась особливим хистом, поки її не знизили до рівня світської забави або гротеску, що сприймався всерйоз, як у випадку з поштивою Деотімою.
Обставина, що заслуговує на увагу: близька спорідненість між імпровізацією піднесеною й імпровізацією–розвагою — їх поєднує
