Алхімія слова - Ян Парандовський

Спокій і тиша — ось дві найважливіші умови для роботи письменника. Дехто ладен боротися за них із жорстокістю Карлейля, який катував свою чарівну дружину мовчанням, що тривало тижнями. Квінтіліан, помилково вважаючи, що цю проблему можна обставити нормами, як правилами риторики, рекомендував письменникам уникати принад села, бо ніщо так не розпорошує увагу, як шум вітру в гіллі й спів птахів, і радив працювати ночами, в наглухо зачиненому приміщенні, при світлі однієї–єдиної лампи, а ще краще в льосі, як Демосфен. Шопенгауер написав нарис про вуличні шуми, де в пристрасних словах виказує до них своє давнє і все ще непогамоване роздратування. Хворому Прусту для роботи потрібні були особливі умови, що їх він міг собі дозволити, оскільки був багатою людиною. Стіни його кабінету оббили корком, та навіть і в такому старанно ізольованому приміщенні він не міг працювати вдень, побоюючись шумів. Якщо йому на певний час доводилося залишати своє житло на бульварі Гаусмана, де кожна дрібничка була продумана і все пристосоване для зручності й тиші, він наймав у готелі кілька кімнат, щоб відгородити себе від сусідів. Мало знайдеться письменників, які могли б цілком щиро заявити, що не заздрять йому.

Письменник, який схилився над своїм рукописом, схожий на сновиду: він неодмінно впаде, якщо до його вух долине вигук знизу. Чуже слово, навіть вимовлене найніжнішим голосом і найдорожчою людиною, вразить його мов громом. Нараз усе руйнується, розсипається, і від поетичного бачення нічого не лишається, крім обвугленого попелища. І знадобиться багато часу, щоб усе це відновити, а трапляється, що поетичний образ, який уже бовванів оддалік і був готовий одягтися в потрібні слова, зникає назавжди. Про такі спопеляючі наслідки вторгнення в світ письменника розповів Конрад у томі «Із спогадів» (пригоди з дочкою генерала).

Творча година не має нічого спільного з астрономічною годиною, яку відмірює годинник. Вона єдина й неповторна. Не можна вилучити з неї й чверті, а потім замінити іншою й іншої пори. Вона — щаслива випадковість, подарунок чисто сприятливих обставин, ласка долі. Порушена чи перервана, вона ніколи не повернеться. Може, й повинна її роботу виконати інша година, та, хоч би що ця година принесла, ми так ніколи й не дізнаємось, чого позбулися в тій, минулій. Уявімо собі, що одна з тих численних перешкод, які так часто отруюють письменникові життя — раптові шуми, відвідування, — вдерлись у творчу годину, коли народжувалась «Імпровізація» в «Дзядах». Хто насмілиться стверджувати, що подібне напруження духу Міцкевич зміг би викликати в собі й наступного дня? Життя письменника ховає величезне кладовище втрачених миттєвостей, потьмянілих образів, убитих в зародковому стані задумів. Почасти в цьому буває винен і сам письменник, та головним чином — оточення. Буває винен він безпосередньо, якщо через неуважність, квапливість, нетерпіння занапастить хвилину творчого піднесення. Але ні ця біда, ні та, що є наслідком кепського стану здоров’я, змучених нервів, депресії, не можуть зрівнятися зі шкодою, яку завдає письменникові зовнішній світ — нав’язливий, брутальний, нещадний.

Кожен письменник, навіть найпосередніший, зберігає в собі самітницький скит. Метерлінк найплідніші роки провів у старовинному пустельному абатстві Сен–Вандріль; дні, прожиті в монастирі Бечесбан, принесли Юліушеві Словацькому високе піднесення духу і поему «Анхеллі». І якщо в романі чи поемі зустрічається образ ченця, якщо вірш звучить, мов луна монастирських мурів, нехай не вводить вас в оману ім’я автора: ким би він не був, якими б не були його життя і світогляд, у той час, коли він писав, він і справді був ченцем, братом тих, чий образ проник у його душу, пробудивши в ній смуток за зосередженим внутрішнім життям, що так важко здобувається в щоденних клопотах.

Натхнення вийшло з моди. У наш час, ненароком потрапивши під перо, це слово набуває відтінку іронії або просто виявляється механічним повторенням затертого вислову, шаблонною старою метафорою. До нього охоче вдаються простодушні люди, коли бачать людину творчу, і вимовляють це слово з сарказмом, намагаючись прикрити неспокій, викликаний у них дивною істотою — письменником. Схильність до натхнення можна виявити у скульпторів: не завжди вдається їм притлумити в собі спокусу прикрасити пам’ятник крилатими геніями, які пурхають над поетом або нахиляються до нього з довірчим шепотінням.

У натхнення були свої щасливі часи, що тривали віками. Воно виражало впевненість у божественному походженні мистецтва слова і обросло власного міфологією. Як невизначений стан духу в словнику греків воно сусідувало зі словами манія, безумство, його плутали з екстазом, з «ентузіазмом», який у своєму первинному розумінні визначав стан людини «сповненої богом», воно світилося в темному пурпурі релігії Діоніса, де його виявив Фрідріх Ніцше, і воно полонило його. Міняючи патронів залежно від релігій, натхнення збереглося не лише в народних уявленнях про поетів–віщунів, про їхню натхненну пророчу місію, але в нього вірили й самі поети, як і найприскіпливіші дослідники їхньої творчості.

Скільки разів в історії літератури розрізняли поезію спонтанну, стихійну — одне слово, натхненну, і ту, яку називали штучною, робленою, що грунтувалася на тверезій, копіткій роботі; вдаючись до метафори, про цю останню говорили: вона пахне потом. Від першої пахло полями, лісами, грозовими ночами, пронизаними блискавками, від другої — лише задушливим запахом затхлого приміщення. Особливо в епоху романтизму натхнення розправило крила. Так багато ніколи раніше про нього не говорилось — віршами й прозою. Не знайти в той період жодного дослідження з літератури, де б уперто, на кожній сторінці не повторювалось це слово. Повторюється воно і в усіх листах і, певне, звучало в усіх навіть найпорожніших розмовах. Поет–романтик вважав би себе скривдженим, якби йому відмовили у володінні даром натхнення. Словацький в роки свого містицизму відверто заявляв, що пише за підказкою ангелів. Те ж саме стверджував і Сведенборг стосовно своєї містичної космографії, і Уїльям Блейк, коли говорив, що він є всього–на–всього секретарем усевишніх сил, які й диктують йому вірші.

Ці надмірні вихваляння в наступну епоху занапастили натхнення. Проти нього повстав Флобер, над натхненням одностайно насміхалися в часи реалізму й натуралізму, його замовчували парнасці, і, врешті, воно виявилось остаточно скомпрометованим. Та коли