Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Становище змінилося, коли замість Куремси 1259 р. хан поставив найдосвідченішого свого полководця, який завойовував ще Північно-Східну Русь, Бурундая із великим військом («прийшов безбожний і злий Бурундай з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місці Куремси»), Він висунув вимогу Данилові та Васильку Романовичам, щоб вони на знак покори вийшли йому назустріч. Василько з Левом Даниловичем та холмським єпископом Іваном з дарами відправились зустрічати Бурундая. Данило через Польщу перейшов до Угорщини. Василько змушений був брати участь у поході Бурундая на Литву.

Бурундай зажадав, щоб Василько та Лев наказали «разметать» укріплення своїх міст (Львова, Данилова, Стожеска, Кременця, Луцька тощо). Не маючи достатньо сил для оборони князі підкорилися. Стіни Володимира спочатку були спалені, а потім «розметани». Лише Холм відмовився виконати вимогу монголів.

Навала Бурундая змінила відносини Галицько-Волинського князівства з Ордою. Бурундай підкорив його своїй владі. На населення князівства ця навала справила враження не менше, ніж Батиєва, та й матеріальної шкоди завдала немало. Головне, що була розтрощена та військово-матеріальна і політична база, яку стільки років готував Данило Галицький для боротьби із загарбниками. Дипломатичні зусилля в Польщі та Угорщині створити антиординську коаліцію успіху не мали.

Наприкінці XIII ст. Золота Орда провадила якісь репресивні дії щодо Києва та Середнього Подніпров’я. Про це розповідає відома стаття 1300 р. про переїзд митрополита Максима з Києва до Володимира: «Не терпя насилия от татар в Киеве поиде из Киева и весь Киев разыдеся: а митрополит иде из Киева к Брянску, а от Брянска иде в Суздальскую землю и тако пришед с крылосом и со всем житием своим и сяде в Володимери».

Це повідомлення тлумачать занадто прямолінійно, немов митрополит утік від ординців до Володимира. Але ж останній залежав від Орди не менше Києва й також дуже постраждав від Батиєвої навали. Митрополита спеціально було виведено ханом із своєї традиційної резиденції. Адже Київ залишався символом єдності та величі Русі, одним з потенційних центрів антиординської боротьби. Митрополича кафедра була важливим політико-ідеологічним центром загальноруського значення. Видаляючи з Києва митрополита, Сарай залишав місто без впливових політичних діячів, розвинутого церковного апарату. Не випадково перед цим Орда не допускала до Києва будь-яких впливових князів.

Безпосереднім приводом для переведення митрополита, вірогідно, були якісь антиординські виступи, за якими послідували каральні акції, через що й «весь Киев разыдеся». Можливо, це пов’язано з боротьбою між темником Ногаєм (якого підтримала київська влада) та ханом Токтою, що відбувалася десь на Середньому Подніпров’ї й завершилась перемогою хана.

Загальне положення на Русі можна охарактеризувати словами Серапіона: «Се уже к 40 летом приближаеть томление и мука, и дани тяжькие на мы не престануть, глади, морове живот наших и всласть хлеба своего изъести не можем; и воздыхание наше и печаль сушать кости наши».

Проте, незважаючи на тяжке ординське іго, життя на українських землях починало відроджуватись. Налагоджувались нові економічні та культурні зв’язки. Країна готувалася жити в нових історичних умовах, зберігши традиції та основи матеріальної і духовної культури народу.

Розділ VIII

Культура Київської Русі

Глава 1

Шляхи формування і розвитку давньоруської культури

Пряма спадкоємиця Візантійської імперії Київська Русь завжди була центром своєрідної культури. Проте багатозначність терміна зумовлювала різні визначення. Поняття «культура» вбирає в себе уявлення про цілеспрямовану діяльність — свідоме перетворення якогось матеріалу відповідно до певного зразка. Культуру визначають як усвідомлений процес відтворення або формування суб’єктивної діяльності, а в такому разі під культурою розуміється завжди певний тип спілкування[891]. Історико-культурологічний напрям у вітчизняній медієвістиці з 20-х років до нашого часу був характерним для праць в галузі давньоруської історії. Проблеми історії повсякденності, речового оточення середньовічної людини, співвідношення «людина — об’єкт», середньовічної ментальності вирішувалися в комплексних дослідженнях 60—7,0-х рр. Велике значення мали роботи істориків-філософів і культурологів Л. П. Карсавіна, М. М. Бахтіна, праці яких для перших спроб історико-культурного синтезу (А. В. Арциховський, Б. О. Романов, А. Л. Ястребицька) є методологічною основою тією ж мірою, що й праці істориків школи «Анналів» для Заходу.

У творчій спадщині М. М. Бахтіна міститься визначення культури, що значною мірою знімає нескінченні дефініції: «Культура — це втілений у творах (і в їх цілісності) феномен самодетермінації або самовизначення людського буття і свідомості»[892]. Основою образу «піраміди» культури є цілісний процес всієї знарядської (предметної) діяльності людини як процес спрямований. Феноменологічна реконструкція минулого з притаманними археології конструкціями — артефактами, проходить через етап розуміння, через різні інформаційні тексти як соціокультурні явища[893].

Виходячи з цього, культуру Давньої Русі треба розглядати як єдиний процес розвитку духовної і матеріальної культури. При цьому типологічні особливості культури Русі можуть бути зрозумілими тільки при виявленні ролі традицій і новаторства в культурно-історичному процесі східнослов’янського суспільства. Предметом такого аналізу є філософія, політична ідеологія, література, естетика і різні види мистецтв, природознавчі уявлення тощо.

Відомо, що головною умовою поступального розвитку культури є поступовість в передачі культурної спадщини від одного покоління до іншого. Вивчення традиційних явищ в культурі східних слов’ян водночас допомагає розумінню причин зародження нових рис у культурному житті.

Умови формування давньоруської культури характеризуються різкими змінами в суспільно-політичному житті східних слов’ян у VIII— IX ст. У ході широкого розселення в VI—VII ст. слов’янські племена заселяють Балканський півострів і лісову смугу Східної Європи. У землеробстві і скотарстві на рубежі VII—VIII ст. впроваджують більш прогресивні засоби ведення господарства[894]. Значний крок, у тому числі перехід до двопільної системи, зафіксований у літопису X ст., призвів до піднесення ремесла і торгівлі. Виникають центри гончарства, де виробляється більш досконала кераміка (Ріпнів, Битиця). Склад деяких скарбів і окремі знахідки на поселеннях (Зимне) свідчать про значне поширення у слов’ян пальчастих, антропо- та зооморфних фібул, «геральдичних» наремінних прикрас, що відповідали моді від Середньої Азії до Подунав’я. На IX—X ст. припадає формування основного типу слов’янського житла, який з незначними змінами зберігається в традиційній культурі XI—ХІІІ ст.

Зміни в культурі східних слов’ян пов’язані, з одного боку, з формуванням «градів», з другого — зі збиранням та реалізацією «полюддя» залежних від Києва слов’янських племен[895]. Зростає рівень міжнародних зв’язків, які відповідають традиційним напрямкам зі Сходом, Західною Європою, Скандинавією і з Візантією. Дещо гірше вивчені зв’язки зі степовими сусідами слов’ян, але й вони були інтенсивними в період залежності частини племен (полян, сіверян,