Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
З прийняттям християнства пов’язана значна подія в культурному житті Русі — розвиток мурованої архітектури. Початок його пов’язаний з будівництвом церкви Богородиці і перших князівських палаців на її садибі. Ці три палаци наслідують в деяких формах візантійський імператорський палац X ст. Десятинна церква, яка на думку А. Поппе, була палацовою церквою Володимира Святославича, нагадує Фароську церкву Великого палацу імператора X ст., а Спасо-Преображенський собор у Чернігові — Десятинну церкву[911]. Інтер’єр Софії Київської уподібнений християнському космосу з наочним втіленням його вищих істин і сотнями ликів святих. Тріумфальний характер візантійського (за принципами архітектури і декору) храму повністю відповідає ідеї митрополичого храму, складової частини князівської культури.
Язичницька поліетнічна знать Русі (слов’яни, варяги, хозари, північні племена тощо), яка залишила великі дохристиянські могильники у Києві, Чернігові, Гньоздові та інших центрах ремесла і торгівлі, була в X ст. головним споживачем візантійських культурних цінностей. Відома подорож Ольги в Константинополь свідчить про одночасне перебування в «пошані» 1500 осіб. За умови повернення на Русь цих людей можна розглядати носіями нових духовних цінностей і матеріальної культури в містах Русі. Князівська культура виступає носієм візантійських традицій і повноправним учасником візантійсько-слов’янського культурного діалогу. Сфера правової ідеології є ще одним результатом візантійсько-слов’янського діалогу. Давньоруська церква відзначалася організацією язичницькою, а устроєм — подібно візантійській церкві.
Розглянувши складний процес формування давньоруської культури, треба відзначити, що, незважаючи на перевагу візантійської спадщини, культурний зв’язок з сусідніми країнами не обмежувався релігією.
Глава 2
Писемність. Освіта. Наукові знання. Література. Театральні дійства. Музика
Писемність
Про існування у східних слов’ян писемності ще до офіційного запровадження 988 р. на Русі християнства засвідчують повідомлення арабських письменників та вчених X ст. Ібн Фадлана, Ал Масуді, Ібн ель Недіма та перського історика XII ст. Фахр ед-діна Мерверудді[912].
Щоб уявити собі виникнення і розвиток писемності у східних слов’ян варто навести періодизацію слов’янської писемності, подану на початку X ст. болгарським письменником Чорноризцем Храбром: «прежде убо словене не имеху книг, но чъртами и резами чьтеху и гадааху, погани суще, кръстивше же ся, римскими и греческими писмени нуждаахуся (писати) словенску речь без устроенна... и тако бешоу многи лета». Далі оповідається, що у слов’ян з’явився Костянтин Філософ, який винайшов слов’янську азбуку[913].
В історії розвитку слов’янської писемності Храбр, таким чином, вирізняє три періоди. Спочатку, коли слов’яни були язичниками, вони не мали книжок, а для ворожіння і лічби користувались чертами і різами. Пізніше, ставши християнами, намагалися записувати слов’янську мову за допомогою грецьких і латинських літер. Третій період розвитку слов’янської писемності Храбр пов’язує з винаходом Костянтина Філософа.
На думку вчених, черти і різи були в ужитку і східнослов’янських племен на Русі[914]. Чертами і різами написана грамота русів, про яку згадує Ібн ель Недім, передаючи оповідь посла одного з кавказьких князів до царя русів за рік до запровадження на Русі християнства: «Один чоловік, словам якого я можу вірити, розповів мені, що цар гори Кабк послав його до царя русів, і це була йому нагода запримітити, що ці останні мають письмо, яке вирізується на дереві. При цьому він витягнув кусок білого дерева і подав його мені. На ньому були вирізані письмена, які означали чи то слова, чи то окремі літери»[915]. За описом ця грамота — типова берестяна табличка, а відтворений арабським вченим напис — це давнє докирилівське письмо — черти і різи.
Підтверджується існування у русів писемності типу черт і різів й багатьма археологічними знахідками. Вартими уваги є черняхівські календарні знаки, досліджені Б. О. Рибаковим[916], та знаки на шиферних пряслицях, на амфорах, корчагах, що походять з Києва, Вишгорода та інших давньоруських міст, на ребрі барана з-під Чернігова, на глиняному горщику X—XI ст. із с. Алєканова під Рязанню та на уламках ліпних горщиків із житла VII—VIII ст. на схилах Старокиївської гори у Києві. На зазначених предметах накреслені написи у вигляді рисок, знаків тощо. Найбільше таких накреслень на шиферних пряслицях із Києва, Вишгорода, Чернігова, Жовніна і Воїня[917]. Іноді на одному пряслиці напис міг сполучати знаки і кириличні літери. Подібне засвідчено в сполученні кирилиці з графіті значкового типу на вишгородському пряслиці з написом «Юліана» (знахідка 1937 р.), на пряслиці з розкопок 1981 р. на Старокиївській горі та на пряслиці з Аскольдової могили. Часто на пряслицях графіті виступають або у вигляді окремих знаків, або в’язі чи кількох знаків, з’єднаних у певну сукупність (Воїнь і Жовніно). Безумовно, графіті значкового типу на пряслицях, на корчагах, амфорах та інших посудинах, різних предметах побуту — це написи різами (у вигляді рисок, знаків), елементи системи слов’янського письма першого періоду розвитку слов’янської писемності, яка існувала у східних слов’ян і є яскравою ілюстрацією до першого періоду розвитку писемності у слов’ян за Храбром.
Та проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребували і держава і церква. Складні філософські догмати християнського вчення не могли бути передані за допомогою черт і різів, тому на першому етапі ознайомлення східних слов’ян з візантійською культурою і внаслідок економічних зв’язків виникла необхідність користуватись грецькими літерами. Всі слов’янські звуки приблизно передавалися сполученням грецьких літер, що, звичайно, мало великі незручності. Тому і виникають перші спроби доповнення грецького алфавіту спеціальними знаками для досконалішої передачі особливостей слов’янської фонетики.
Спочатку в слов’янській чи руській азбуці додаткових літер було не 19, як у пам’ятках книжної писемності XI ст., і навіть не 14, як в азбуці X ст., згадуваній Чорноризцем Храбром, а значно менше. Доказом існування у східних слов’ян докирилівського письма є «руська» азбука, наведена перським істориком кінця XII ст. Фахр ед-діном Мерверудді (19 грецьких і 3 слов’янські літери, яких не знали греки: Б, ДЖ, Ш)[918], та азбука, виявлена і досліджена С. О. Висоцьким в Софійському соборі, що складається з 27 літер (із них 23 літери грецького алфавіту, решта
