Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Особливо ґрунтовно це питання вивчав В. Б. Антонович, який довів безпідставність теорії про повне спустошення краю й цілковиту зміну населення на території Середнього Подніпров’я. Вченим уперше було зібрано великий документальний матеріал з історії Києва та Київської землі XIV—XV ст., який показував, що життя тут продовжувалось, відбувалися складні історичні процеси. Останні до цього часу істориками майже не розглядалися — яка ж могла бути історія у пустелі. Проте, абсолютно вірно спростовуючи М. П. Погодіна, В. Б. Антонович у полеміці висловлював протилежну думку — монголи не вчинили на південноруських землях більш-менш серйозних руйнувань і Київ теж практично не постраждав. Вчений не вбачав істотної різниці між розгромами Києва 1169, 1202 та 1240 р. Його відоме твердження про те, що «думка про запустіння її (Південної Русі. — Г. І.) в цей час є не більш ніж історичний міраж», треба сприймати в контексті боротьби проти теорії «пустки», яка на той час була панівною. Інакше це твердження саме перетворюється на фікцію, яку спростовують численні джерела. Втім, головна заслуга В. Б. Антоновича в тому, що він започаткував наукове дослідження історії України післямонгольського часу.
Погляди В. Б. Антоновича продовжував розвивати М. С. Грушевський. Він писав, що не може визнати за Батиєвою навалою «фатального значення», й вважав, що київські землі практично не постраждали. Крім того, вчений висунув думку, що загарбники, повністю знищивши феодальну верхівку, допомогли утворенню в Україні нового, безкласового, демократичного («общинного») ладу. За ним, «населення нівелювалося внаслідок збіднення та еміграції багатого класу. Таке нівелювання сприяло більшій демократизації суспільних відносин і, навпаки, знаходило собі опору в ладі демократичних общин»[885]. Ця думка молодого тоді вченого не має належного обґрунтування. Адже монголи не в змозі були змінити суспільний лад та й не могли нав’язати безкласове суспільство, оскільки саме монгольське суспільство вже було класовим.
В більш пізніх працях М. С. Грушевський писав про значне розорення Подніпров’я й переміщення центру українського життя в той час на захід, до Дністра[886].
Нині поява нових археологічних джерел, початок досліджень не тільки руйнувань часів походу Батия, але й матеріальної культури наступного періоду спричинилися до більш об’єктивного підходу до цієї проблеми.
Похід Батия — це лише одна з ланок безперервних нападів монголів на Русь. Монгольська навала — це не поодинокий акт, а безперервний процес, що тягнувся впродовж XIII ст. й виснажив землі Русі. Південноруські землі (як втім і північні) були ослаблені як економічно, так і політично. Тиск Золотої Орди тривав. Вона намагалася посварити різні сили, підтримувала усобиці, не давала посилитися будь-яким політичним силам.
Сучасні дослідження Б. Д. Грекова, В. Т. Пашуто, Л. В. Черепніна, В. Й. Довженка, П. П. Толочка[887] та ін. показали, що навала принесла страшні руйнування, перервала інтенсивний процес розвитку країни, і в той же час Південна Русь не була перетворена на пустелю, зміна населення не відбулася, народ зберіг свої прадавні традиції та коріння. Наприклад, розкопки Києва показали, що життя продовжувалося в усіх історичних районах міста (навіть тих, що найбільше постраждали від штурму 1240 р.) але, звичайно, в значно менших масштабах.
Після повернення Батия на Волгу, боротьбу проти монгольського панування очолив князь Данило Галицький, який після придушення виступів власних бояр, разом з братом практично оволодів Галицько-Волинськими землями й намагався звільнити Середнє Подніпров’я.
Після повернення Батия князь Данило Романович звелів спалити міста Болохівської землі й розкопати їхні оборонні вали (Деревич, Чубин, Кобуд, Кодингородець, Божський, Дядьків). Болохівські князі визнали владу Батия ще до початку його походу й зобов’язалися виконувати певні повинності («да им орють пшеницю и просо»). Практично Болохівська земля мала стати харчовою базою військ Батия. Сама земля, як і Галицьке Пониззя, безпосередньо підкорялася монгольській владі.
Після каральної акції Данила монголи поновили владу над Болохівською землю. А Данило Галицький був змушений 1245 р. піти до ставки хана Батия для затвердження своїх князівських прав й переговорів з ханом, який вимагав дати йому Галич. Данило перебував у Батия 25 днів. Дипломатичний хист, а ще більше непевна ситуація серед членів правлячої династії в Монголії (напередодні курултаю, де повинні були обрати нового великого хана — наступника Угеде) призвели до того, що Батий затвердив Данила Романовича галицьким князем («Доручили ему землю його»). Хоч Данило Галицький став «мирником» Батия, він готував сили для боротьби із загарбниками.
В середині XIII ст. у районі Дніпра діяли дві орди монгольських полководців — Мауці (Могучего) та Коренди (Куремси). Данило Галицький успішно боровся з військами Мауці. Тому 1252 р. хан послав Куремсу на Галич, щоб привести князя до покори. 1254 р. Куремса вдерся на Пониззя, в центрі якого — Бакоті — посадив свого баскака Милея, який двічі зраджував Данилові. Далі він пішов на Південну Волинь, намагаючись захопити Кременець. Проте невдало. Куремса організував похід на Галич князя Ізяслава Мстиславича смоленського, але той був розгромлений військом на чолі з Романом, сином Данила Галицького, а сам князь потрапив у полон.
Куремса не мав сили йому допомогти, і Данило разом з Васильком перейшов у наступ («воздвиже рать противу татаром») на Болохівську землю, що була під владою монголів, перемігши війська (Куремси. У цей же час полки Лева Даниловича вдерлися на Побужжя, де «повоювали там татарських людей». Наступного, 1255, року другий син Данила Шварно пройшов з військом на Случ і Тетерев, де «здобув міста, що піддалися татарам». Літопис називає 14 міст, серед яких Волохів, Жедечев, Городець, Межибоже, Звягіль та ін.[888]. Землі на захід від Тетерева були відвойовані Данилом Галицьким, він планував почати від Звягіля похід на Київ.
Проте здійснити свої наміри у Данила Галицького не вистачило сил. Куремса розпочав новий похід на Волинь, напавши на Володимир та Луцьк, та не зміг захопити ці міста, хоч і застосував «пороки». Він змушений був відвести війська назад у «поле». Літописець писав про війну з Куремсою, що «Данило держаше рать с Коуремьсою, и николи же не бояся Коуремьсе, не бе бо могл зла емоу створити»[889]. Про силу Куремси свідчив Плано де Карпіні: «Цей вождь є господарем всіх, хто поставлений на заставі проти народів Заходу, щоб ті випадково не накинулись на них несподівано
