Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Про точну дату та час облоги й взяття Киева літописи повідомляють по-різному. Іноземні джерела також не вказують точної дати. Рашид ад-дін повідомляє, що монголи заволоділи великим руським містом Макерфааном (дослідники вважають, що так вони називали Київ), Плано Карпіні свідчить, що «після тривалої облоги взяли його». Галицько-Волинський літопис (що входить до Іпатіївського ізводу), який найповніше розповідає про цю облогу, не зберіг хронології подій. Більшість літописів прямо чи опосередковано пов’язують загибель Києва з 6 грудня 1240 р.
Лаврентіївський літопис повідомляє, що Київ було захоплено Батиєм «до Рождества Господня на Николин день», Володимирський літописець — «месяца декабря в 6 день», Тверський та Суздальський дають розгорнуту дату «декабря 6, на память иже в святых отца нашего Николы», та «декабря 6, на память святого отца Николы»[876]. Можливо, це розширене формулювання стало результатом сполучення двох джерел.
Іншу дату повідомляють Псковський І літопис, Авраамки та Супрасльський, які йдуть з Псковського зводу середини XV ст. Вони повідомляють не тільки іншу дату падіння Києва, але й час облоги міста: «приидоша татарове к Киеву, сентября 5, и стояша 10 недель и 4 дни, и едва взяша его ноября 19, в понедельник»[877]. Таке широке формулювання з подробицями, а також те, що 19 листопада 1240 р. дійсно припадало на понеділок, переконує, що це не вільна фантазія пізнішого літописця чи переписувача, а інформація, взята з якогось писемного джерела.
Питання про те, яке з цих джерел дає достовірні дані, залишається відкритим. Проте вони відбивають реальні події стосовно того, що облога була тривалою, а місто було захоплено вже наприкінці осені чи на самому початку зими.
Батий зосередив під Києвом все своє військо. Сюди були підтягнуті вірогідно всі 32 «пороки», яких монголи мали під час походу 1240—1241 рр. на Південну Русь. Захоплений під час боїв у полон Товрул повідомив про наявність багатьох монгольських полководців, у тому числі Чингізідів. Проте до цього повідомлення літопису треба ставитися обережно, оскільки частина з Чингізідів (Гуюк, Бурі, Менгу) ще до осені 1240 р. повернулася до Монголії за наказом великого хана Угедея[878].
Головний удар монголи нанесли біля Лядських воріт, що знаходились в низині поблизу Хрещатицької долини: «Постави же Баты порокы городу, подьлѣ вратѣ Лядьскых, ту бо бѣаху пришли дебри; порокомъ же беспрестани бьющимъ день и ночь, выбиша стѣны»[879]. Ймовірно, в цьому місці зручніше було розгорнути штурмуючі війська й вали тут були не такими могутніми, як на горі. Саме тут знаходились Козяче болото й ручай, які вже замерзли й перестали бути захисним фактором. Монголам вдалося захопити частину валу, де дерев’яні заборола були зруйновані «порокамы». Почався запеклий бій на цій ділянці — кияни прикрили собою пролом («и взиидоша горожаны на избытые стены и ту бѣаше видити ломь копѣины и щетъ скѣпание, стрѣлы омрачиша свѣтъ побѣженымъ»). Батий змушений був дати своїм військам відпочинок, можливо, замінити штурмуючі частини: «и сѣдоша того дне и нощи». Наступного дня бої розгорнулися з новою силою. Кияни були витіснені в глиб міста й закріпилися по периметру старих валів «города Володимира». Проте сили захисників уже були виснажені, монголи значно переважали чисельно. Ця лінія оборони була перервана, ймовірно, у районі Софійських воріт, які пізніше набули назву ще й Батиєвих. Останні захисники Києва зачинилися у Десятинній церкві, стіни та хори якої завалилися від великої кількості людей та знесеного сюди майна: «Людемъ же узбѣчшимъ на церковъ и на комары церковные, и с товары отъ тягости повалишася с ними стѣны церковные». Проте, як слушно вважають дослідники, церква впала не стільки від «тягости» людей, скільки під ударами монгольських пороків. Воєвода Дмитро, який очолював оборону Києва, поранений потрапив у полон.
Під час боїв місто було зруйновано, більша частина його згоріла. Переважна більшість населення або загинула, або потрапила у полон. Палаци та собори, двори феодалів й заможних киян були пограбовані: «и святую Софью разграбиша, и монастыри всѣ и иконы, и вся узорочье церковные взяша, а люди от мала до велика вся убиша мечем».
Археологічні дослідження стародавнього Киева, особливо території «города Володимира», підтверджують повідомлення літопису про розгром міста й загибель тисяч людей. Братські могили, спалені житла із загиблими, що намагалися врятуватися, тайник і підземний хід біля Десятинної церкви, сліди пожеж — усе це красномовні свідчення результатів взяття міста військами хана Батия.
Плано де Карпіні, який 1246 р. Їхав через Київ у столицю монгольської імперії Каракорум, зазначав, що «це місто було досить велике й дуже багатолюдне, а тепер воно зведено майже ні на що, ледь існує там 200 будинків, а людей там вони (монголи. — Г. І.) тримають у самому тяжкому рабстві»[880].
Звичайно, значним перебільшенням є поширена думка, що саме тоді було зруйновано більшість давньоруських кам’яних монументальних споруд. Фізично вони здебільшого вціліли й були лише пограбовані. Та причиною їхнього майбутнього руйнування переважно була саме монгольська навала. Адже кожна споруда (палац чи собор) вимагає певних коштів на своє утримання. А місто потрібних коштів уже не мало. Головна економічна база Києва — Середнє Подніпров’я — була розорена, налагоджені економічні зв’язки перервані, самого населення майже не залишилося. Може тому й не дивно, що вижили ті церкви, що підтримувалися владою чи великими феодалами або й самі були феодалами (Софійський собор, Успенський собор Печорського монастиря, Видубицький монастир, Кирилівський тощо), а загинули парафіяльні храми. Звичайно, у Києві лишилися якісь мешканці, повернувся дехто з втікачів. Це й не дивно, адже для того часу Київ був велетенським середньовічним містом й повністю знищити його було важко. Та, порівняно із давньоруським часом, місто жило вже зовсім по іншому. Загинули блискучі київські ремісники, будівельники, художники, торговці, письменні люди, які століттями накопичували знання та вміння, величезний досвід поколінь. Одним з найбільш страшних наслідків Батиєвої навали стала «інформаційна» катастрофа, перерва у передачі досвіду. В результаті руйнування всієї давньоруської державної та економічної системи, спустошення краю було перерубано те коріння, яке годувало та постачало Київ не тільки як місто, а як столицю великої держави.
Після захоплення Києва головні сили Батий спрямував на захід, на Володимир та Галич. Інші
