Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Такою ж яскравою пам’яткою, загиблою в цей час, є невелике місто на Житомирщині — Райки. Майже повністю розкопане Т. Мовчанівським воно дало можливість наочно побачити картину загибелі захисників та мешканців міста. Чоловіки були вбиті під час штурму, жінки та діти вирізані у своїх оселях, імовірно, мало хто залишився живим після відчайдушного опору загарбникам. Людські кістяки лежали скрізь — у будинках та біля них, на вулицях та вздовж валів. У пожежі загинуло багато худоби (корови, свині, коні, вівці), знайдено численний господарський реманент, ремісничі вироби та інструмент, різноманітне майно. Життя на цьому городищі вже ніколи не відновлювалося.
Таку ж картину дали розкопки Городка на Волині, багатьох інших городищ.
Зруйнувавши міста вздовж Тетерева, Случі та Горині, які утворювали фактично оборонні-лінії, війська Батия увійшли в глиб земель Галицько-Волинського князівства.
Впертий опір монголам вчинили добре укріплені князем Данилом Романовичем Галицьким міста Данилів, Кременець та Холм. Військам Батия так і не вдалося їх захопити. Від Данилова Батий повернув війська безпосередньо на галичанські землі. У цей час починається перерва у житті багатьох місцевих міст та селищ (Пліснеськ, Одеське, Зеленче, Звенигород, Василів, Ясенів тощо). Галич було взято після триденної облоги та штурму. Після того місто занепало, столицю князівства Данило Галицький переніс до Холма.
Стольний град Волині — Володимир, велике місто з потужними укріпленнями, також був захоплений після тривалої облоги та штурму. Літопис повідомляє про розгром та загибель людей, що «не бе бо на Володимере не осталъ живый, церкви... исполнена трупья, иныа церкви наполнены быши троубья и телес мертвых»[881]. Підтверджують це і розкопки: майже повсюди сліди потужного горілого шару цього часу, людські кістяки із слідами ударів мечей та шабель, деякі черепи пробиті великими гвіздками. Як і в багатьох інших містах, останнім оплотом захисту для людей став кафедральний собор — Успенська церква.
Доля практично всіх південноруських міст була однаковою. Про це свідчать як писемні, так і археологічні джерела. Хіба що менш, постраждали землі на півночі України, які знаходилися в глибині поліських лісів й куди не завжди проникали монгольські загони. Землі одного з найбільш розвинутих регіонів Русі переважно були розорені під час походів Батия 1239—1241 рр., а також наступних військових дій та каральних походів загарбників.
1241 р. Батий заглибився на територію Центральної Європи, воював землі Польщі, Угорщини, Чехії, Словакії та Хорватії. Бої були успішними для монголів, проте навесні 1242 р. вони повертаються назад й залишаються у пониззі Волги. Приводом для повернення стала смерть великого хана Угедея 11 грудня 1241 р. Але справжні причини були значно глибшими. Починаючи з боїв за Київ, монголи не мали відпочинку, безперервно несли великі людські втрати, адже більшість руських міст відчайдушно захищалася. Вести військові дії їм довелося практично без поповнень новими силами, їхня головна база залишилася надзвичайно далеко. У тилу Батия знаходились розбиті, але нескорені, народи, які безперервно повставали в тому чи іншому місці. Русь, інші народи Східної та Центральної Європи стали тим щитом, в якому згубилася пробивна сила монголів, хоч цей щит вони й розтрощили. Це врятувало народи Західної Європи, врятувало європейську культуру для подальшого прогресивного розвитку.
Про руйнування Русі монголами на зворотному шляху літописи нічого не повідомляють. Вірогідно, великих подій не відбувалося, Батий поспішав назад до своїх баз. Лише відомо, що Батий вислав загони на чолі з Мономаном та Балаєм на пошуки Данила Галицького й вони дійшли до Володави на Бузі, північніше Угровська[882].
Землі Русі лежали розорені, величезна кількість населення загинула, була виведена у полон, втекла на захід чи в далекі лісові місцевості. «Села від того нечестивого Батиєва полонення спустіли»,— писав літописець. Сучасник подій києво-печерський архімандрит, а пізніше єпископ Володимира-на-Клязьмі Серапіон змалював надзвичайно виразно становище, в якому була тоді Русь: «Кровь и отець и братия нашея, аки вода многа, землю напои... мьножайша же братья и чада наша в плен ведени быша; села наша лядиною поростоша... богатьство наше онѣмь в користь бысть; трудъ нашъ поганий наслѣдоваша; землю нашу иноплеменникомъ в достояние бысть»[883].
Загальне спустошення доповнювалося феодальними чварами, особливо на землях Галицько-Волинського князівства. Місцеві бояри та деякі князі (особливо Ростислав Михайлович) турбувалися лише про власні інтереси і весь час розпочинали військові дії проти Данила Галицького, запрошували іноземні війська. З великими труднощами Данилу Романовичу вдалося опанувати ситуацію.
В історіографії ще з XIX ст. питання про роль монгольської навали на Русь та її наступну долю дискутувалося неодноразово. Проте не завжди воно розглядалося об’єктивно: не вистачало історичних джерел або при цьому переважали політичні аспекти більш пізнього часу.
З середини XIX ст. деякі представники великоросійської історичної школи висунули й обстоювали твердження про те, що населення Київської Русі ніякого стосунку до населення України не має. Під час навали Батия воно повністю було винищено, рештки втекли на Північно-Східні землі Русі. А українське населення прийшло йому на зміну у XV ст. з району Карпат (М. П. Погодін, О. І. Соболевський, В. И. Ключевський, П. М. Мілюков). Київ, на їхню думку, з руїн не піднімався аж до XVII ст. Таку ж концепцію про повну зміну населення та перетворення Південної Русі на пустку незалежно від російської історіографії висунули польські історики (П. Грабовський, К. Шайноха, О. Яблоновський). Вони висловлювали думку, що польська шляхта цивілізувала українські землі («польський плуг їх обробляв, а шляхетська шабля захищала»). Її поділяли й деякі українські історики (П. А. Куліш, М. І. Костомаров). В принципі, це було обґрунтування концепції Великої Польщі, що простяглася «від моря і до моря».
Цю думку спростували українські вчені, такі як М. О. Максимович, О. О. Котляревський, П. І. Житецький, М.
