Алхімія слова - Ян Парандовський
У XIX столітті троє живописців — Енгр, Жером і Веттер — представили зворушливу сцену, на якій Мольєр, на подив і обурення двору, зображений за столом Людовіка XIV. Художники довірились анекдоту, записаному в щоденнику покоївки Марії–Антуанетти. Насправді ж ніколи нічого подібного не траплялося, тому що в ту епоху можна було бути генієм і підмітати підлогу в королівських передпокоях.
Троє названих художників внесли в історію поправку XIX століття, на початку якого Наполеон сказав: «Якби Корнель був живий, я зробив би його маркізом». Одначе за час свого правління він давав титули генералам, а не поетам, і навіть платня, яку він призначав поетам, була куди скромнішою від встановленої Людовіком XIV. Щоправда, в часи Наполеона не було поетів, рівних Корнелеві. І з уст імператора зірвалися сповнені роздратування слова: «Кажуть, у Франції немає поетів, а що скаже з цього приводу міністр внутрішніх справ?» В історії літератури знайдеться кілька імен, яким перо принесло високі титули: Петрарка став двірцевим комесом, Теннісон — лордом, д’Аннунціо — князем де Монтеневозо, Метерлінк — графом.
Історія меценатства багата прикладами, де самолюбство письменника боролося з приниженням. З усією очевидністю було ясно, що не досить привілеїв народження, влади, багатства, щоб витримати порівняння з найвищими духовними цінностями, які мав художник. Меценат пригнічував його тоді своїм багатством і знаходив величезну насолоду у відчутті зверхності над людиною, яка переросла його духовно. Він міг це робити інстинктивно, несвідомо, як поштива мадам де Саблієр, якій Лафонтен був зобов’язаний дармовим хлібом і яка писала в одному із своїх листів: «Я розпустила весь дім, лишивши тільки собаку, кицьку й Лафонтена». Та чи можна з цього обурюватись, якщо навіть Малерб, сам поет, не побоявся сказати, що «поети для суспільства не набагато корисніші від гравців у кеглі»?
Як сучасні мільйонери платили Бьорду гроші за обіцянку назвати їхніми іменами гори на Південному полюсі, так само і в давні часи письменникам платили за посвяти, за вступні промови, за будь–який вияв схиляння на зразок іменинних та весільних пісень чи епітафій на померлих. Хто був спритніший і нахабніший, торгував одночасно й похвальбою, і наклепами на зразок Аретіно: йому королі платили за те, що він їх вихваляв, і за те, щоб не картав; так само й Вольтер умів всілякими способами стягати гроші й подарунки від монархів свого часу.
Ще Наполеон умовляв Гете присвятити який–небудь твір цареві Олександру. «Сір, — відповів Гете, — це не в моїх звичаях. Я нікому не присвячую моїх книжок, щоб згодом про це не шкодувати». На що Наполеон заперечив: «Великі письменники часів Людовіка XIV думали інакше». «Справді, — погодився Гете, — проте ви, ваша величність, не станете заперечувати, що їм не раз доводилося шкодувати за цим».
Гете розумів, що говорить, бо з власного досвіду знав ціну освіченій знаті. Багато років терпів він примхи герцога Веймарського, від якого залежало його благополуччя. Герцог, який захоплювався французькою драмою, примушував Гете й Шіллера перекладати Вольтера, втручався в їхню творчість, не хотів ставити «Орлеанську діву», тому що п’єса не сподобалась його коханці, — тобто поводився одночасно і як сноб, і як директор театру, що заплутався в інтригах актрис.
Найбільшою бідою для письменників була відсутність авторського права — лихо всіх часів.
І на готських морозах, під знаменами Риму, Мої вірші читають центуріони незримі, Та й Британія ними, я чув, розкошує, — Хоч яка з того користь? Гаман мій не чує.Ці вірші Марціала можуть служити епіграфом до історії експлуатації письменників.
Видавці діяли як пірати, обдурювали, ухилялись від виплати гонорару, і все їм миналося безкарно. За римськими законами в книзі цінувався лише матеріал і робота переписувача; навіть підробки не переслідувались, і можна було під іменем відомого письменника випустити фальшивку. В пізніші віки автор шукав захисту в «королівських привілеях», у різних плутаних правових умовах, домовлявся з видавцями і навіть сам займався продажем своїх творінь. Не один прикрий момент пережив у зв’язку з цим Еразм Роттердамський! Врешті ця дріб’язкова торгівля багатьом авторам набридла. Ось вираз зневажливої щедрості на титульному аркуші «Пісні» Яна Кохановського:
Нікому я, а втім, усім поспіль Свої творіння віддаю задарма, Щоб не відчув ніхто ні страх, ні біль, Про друкаря мовчу — він не працює марно.Навіть драматург не міг розраховувати на чесну винагороду. В часи Шекспіра театри–конкуренти наймали людей і доброю пам’яттю, і ті, прослухавши раз чи двічі нову п’єсу, відновлювали потім її текст, звісно, з довільними змінами, і в такому вигляді вона входила в репертуар театру–конкурента всупереч волі автора і врозріз із його інтересами. Ще при Наполеоні директор театру, якщо він не був у надто лихому гуморі, давав авторові луїдор після вистави: навіть величезний успіх п’єси не міг витягти автора з бідності. В Англії першим поетом, який заробляв на життя пером, був Александр Поп, котрому переклад Гомера дав 9000 фунтів, що за тодішнім курсом було чималим багатством. «Завдяки Гомерові, — каже Поп в одному з віршів, — я можу жити, не бувши боржником жодного принца чи вельможі».
Минуло кілька десятиліть, і Поп уже не був винятком. Серед багатьох дивовижних новацій, які виникли у XIX столітті, далеко не останнім за дивовижністю був переворот в оплаті літературної праці. Зросли тиражі, авторське право стало охоронятись, гонорар міг забезпечити безбідне існування, принести достаток, ціле багатство. Спочатку це здавалося настільки незвичним, що Байрон визнав за потрібне висловити Вальтерові Скотту зневагу за те, що той торгує поезією. Знову зазвучали давні образи, якими ще Платон таврував софістів. Та вже через кілька років той‑таки Байрон, не поступаючись іншим, торгувався з видавцями. Поети ніколи
