Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

у 679—680 рр. пішли далі. Утім якісь кочовики (і не лише) лишилися жити і у межиріччі — згодом ця територія, а також частина степів, далі на схід, теж входитиме до складу держави під назвою Болгарія. Але її центр остаточно буде перенесений на Балкани, де кочовики і слов’яни спільними зусиллями (тут гасло хана Кубрата знову ж таки спрацювало на все 100 %) у битвах здобудуть визнання і навіть виплати данини з боку Візантії.

Далі за всіх на захід пішов молодший син Кубрата, Альцек. Він із невеликим числом булгар дістався до півночі Італії, де вони пішли на службу королю лангобардів.

Лише Булгарія на далекій Волзі вистояла, доживши тут до приходу чергових, завзятіших завойовників у XIII столітті, однак це вже інша історія. А пам’ять про булгарську єдність живе і нині. У цій справі особливе місце має Перещепинський скарб.

У грудні 2006 р. міністр закордонних справ Болгарії Івайло Калфін подарував копію меча хана Кубрата, виконану за зразком із Перещепинського скарбу, президенту респуб­ліки Татарстан Мінтімеру Шаймієву. Адже Татарстан, який нині у складі Російській Федерації, — також спадкоємець Великої Булгарії хана Кубрата. Частина ж булгар, як свідчать матеріали археологічних досліджень, знайшли притулок у гірському Криму, поповнивши населення країни Дорі. Там вони втратили не лише державу, але навіть власне ім’я.

Хозарія або Велика Булгарія?

Однак спорудженням пам’ятного знака на місці знахідки, виставкою скарбів у столиці Болгарії — Софії і навіть виданням кількох книжок історія з давніми скарбами не завершилася. Вельми популярна навіть серед фахівців версія про приналежність Перещепинського скарбу-поховання хану Кубрату була піддана сумніву українськими археологами. Це якраз той випадок, коли пильна увага до деяких деталей може поставити під сумнів дуже привабливу, на перший погляд, теорію.

Так, словосполучення «Велика Булгарія», яке можна прочитати на пам’ятнику ханові Кубрату, на перший погляд стало буденним у історичних працях. Проте є підстави вважати, що воно може бути наслідком не зовсім вірного перекладу давніх текстів[86]. Є варіант перекладу грецького оригінала, у якому розповідається про місце розташування країни, населеної булгарами: «Від цього самого озера [Меотіди] біля річки, званою Куфіс, де ловиться булгарська риба ксістон, існує давня Булгарія, (яка тут є) великою (або просторою)». Тобто Болгарія «Велика», «простора» — але ніяк не «Велика» у сенсі державної величі чи могутності, адже з контексту запису зрозуміло, що йдеться про країну, а не про державу. Ще раз територія названа «першою Булгарією», знов-таки, не «Великою».

Монограми на перещепинських перснях також можуть бути прочитані по-різному. Наприклад, замість ХОВРАТОy ПАТРІКІОy або ВАТОРХАІОy ПАТРІКІОy може вийти щось на зразок QЕЛЕПХАРОY. Не менш вірогідні варіанти прочитання написа ВРОХОy ПК, ВОРАХОy ПК, і навіть ВГОРАХОy ПК, причому ПК — зовсім не обов’язково має бути прочитане, як «патрикій».

Сумніви викликала ідея стосовно дарування ханові блюд з християнською символікою. Відомо, що предмети християнського культу можуть бути приналежністю храму, можуть бути навіть пожертвувані для потреб храму, але не навпаки. Не менше запитань викликає стосовно наявності серед скарбів блюда із зображенням сцени полювання шаха Шапура II, а також глека і двох золотих чаш, виготовлених у далекому Ірані.

Такі речі не можуть бути куплені або замовлені, навіть отримані як дипломатичні дари. Бо це предмети, виготовлені спеціально для шахіншаха. Їх можна здобути, лише захопивши скарби володаря Ірану.

Така рідкісна подія, виявляється, і справді мала місце 628 року, а саме під час звитяжної війни імператора Іраклія. Тоді було захоплено не лише столицю — Ктесіфон, але і резиденцію великого шахіншаха Ерана і Анерана Хосрова II Абарвеза. Приставка «Абарвез» може бути перекладена, як «Звитяжний».

Так-от, булгари як союзники візантійців у цій війні не згадані взагалі. Воно і зрозуміло — адже ще 626 р. їхні загони у складі аварської армії брали участь в облозі Константинополя, тоді як іранські вояки стояли на азіатському березі Босфору. Зате візантійський автор згадує про те, що імператор Іраклій подарував шахський посуд полководцю союзників — тюрків. З інших джерел стає зрозуміло, що йдеться про хозар, союз з якими був укладений Імперією ще 627 р. На Кавказі «союзники» розграбували чимало церков на території Вірменії та Грузії (і згадки про це є в історичних джерелах). Отже, унікальне поєднання в одному наборі персидського парадного посуду і християнського начиння сповна може мати і таке пояснення.

Соліди імператора Константина ІІ (нагадаємо, йдеться про 642—646 рр.) теж карбували у досить цікавий момент візантійської історії. Річ у тім, що після (і внаслідок) звитяжних воєн на землях Ірану для Візантії (і Хозарії!) виникла нова реальність, у якій головними ворогами Імперії стали араби. Вони спрямували свої походи у володіння хозар. І сталося це якраз у 40-ві роки VII ст. Як тут було не згадати про колишній звитяжний союз!

Ніщо так не покращує пам’ять (і стосунки), як зроблені вчасно дарунки. У хід пішли не лише запаси золотих монет, а й символічні подарунки, серед них розкішний меч у золотих піхвах, виконаний візантійськими майстрами, а також відповідний йому пояс і золотий ритон.

Таким чином, власником Перещепинських скарбів цілком міг бути правитель хазар у ранзі не нижче кагана. Те, що серед знахідок є речі, які датуються початком VIII ст., може свідчити про те, що тут був похований нащадок переможця персів, союзника Візантії у вій­нах з арабським халіфатом.

Оскільки війни з арабами спочатку були відносно успішними для правителів Хозарії, то вони перенесли свою ставку на південь, ближче до Кавказу. А на Полтавщині залишилося поховання, що нагадувало про ранній етап історії хазар, обійдений увагою давніх літописців. Одним з наслідків приходу хазар до степів України, зрештою, став відхід частини булгар під проводом сина хана Кубрата, Аспаруха, за Дунай.

Країна Етелькоз

Михайло Відейко

У центрі Європи нині існує країна, громадяни якої щороку святкують «день віднайдення Батьківщини». Мало хто з її сусідів називає цю країну так само, як і її громадяни — «Мадярорсаг» (Magyarorsag) — «країна мадяр». Українська назва ближча до прий­нятої у інших краях Європи — «Угорщина» (у західноєвропейській версії — «Хунгарія» — «Hungary», тобто країна гуннів).

Драматичні події з початків історії цієї держави пов’язані з територією України. Спочатку мадяри, здавалося, знайшли тут нову Батьківщину і вже почали влаштовуватися у степах між Дніпром та Дністром. Навіть назва нової країни встигла потрапити на сторінки давніх хронік — «Етелькоз».

Народ один, країн багато

Прямуючи поповз Аскольдову могилу в Києві, можна помітити на узбіччі монумент з кольорами національного угорського прапора — червоним, зеленим і білим. Пам’ятний знак не вражає розмірами чи вишуканістю форм. Дві гранітні стели нагадують гірські вершини, а поміж ними укріплено бронзовий диск. Змійкою в’ється позначена кольоровою стрічкою дорога, яка прямує до гірської вершини, увінчаної хрестом. Він нахилений ліворуч, як на короні св. Стефана, давнього короля Угорщини.

Бронзова в’язь кирилиці повідомляє, що «ідоша угри повз Київ горою», а на іншій стелі напис латинськими літерами. Його зроблено невідомою більшості європейців мовою, і він за змістом дещо відрізняється від українського. Він повідомляє, що саме тут «з миром пройшли угорці», які у ІХ ст. «заселили сучасну Батьківщину».

Загалом-то