Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Войовничі кочовики не завжди жили у мирі та дружбі зі своїми сусідами і навіть таким благодійником, яким був хазарський каган. Особливі відносини склалися у них, зокрема з печенігами — «пачанакітами» давніх хронік. Близько 850 р. ці відносини загострилися настільки, що мешканці Леведії помандрували далі на схід, у степове межиріччя Дніпра і Дністра, а потім дісталися Прута і передгір’їв Карпат. У 881 р. до семи мадярських племен, які кочували тут, приєдналися три хазарських роди, відомі під назвою Кабарів (чи Каварів).
Нова країна отримала назву Етелькоз, що можна перекласти, як «Межиріччя». У тому межиріччі кочувало сім племен, очолюваних вождями, а також три роди хазар. Разом вони утворювали потужний союз-вождівство, який міг виставити кілька десятків тисяч кінних воїнів. На це мусили зважати всі сусіди, серед яких були і булгари і слов’яни — уличі, тиверці, поляни і навіть древляни з білими хорватами.
Існувала у країні Етелькоз досить складна ієрархія зверхників, які керували цією потугою. Головним серед них вважався «нагфейделем» (nagyfejedelem) — «великий князь». Головнокомандувач об’єднаних військ країни мав титул «дьюла», йому підпорядкований був «харкі» — воєвода. Верховного духовного лідера називали «кендю». З давніх джерел можна зробити висновок, що дьюла-головнокомандувач одночасно міг бути і духовним головою мадяр — наприклад, легендарний дьюла Алмош. Саме він був батьком Арпада, який став засновником першої династії угорських королів та був головнокомандувачем під час походу на нову Батьківщину — в далеку Хунгарію за Кирпати.
За Карпатами, у Центральній Європі, виявлено чимало поховань представників мадярської еліти доби «віднайдення Батьківщини». Вони наповнені поховальними дарами — переважно зброєю та спорядженням для коней. Тут знайдено чимало виробів із золота і срібла, які нині прикрашають музеї Угорщини, особливо — у Будапешті.
Життя у країні Етелькоз
Мешканці країни Етелькоз займалися переважно давнім промислом, започаткованим ще кіммерійцями за дві тисячі років до них: захопленням полону у сусідів та його перепродажем представникам «цивілізованих» держав Європи та Азії. Таке враження може створитися, якщо ознайомитися із нечисленними писемними джерелами. Зокрема, у арабо-перських історичних працях можна знайти повідомлення про те, що угри, перемагаючи слов’ян, розглядають їх як рабів. Також захоплюють рабів у русів, огузів, а потім ведуть у Візантію (вірогідно, маються на увазі міста на території імперії ромеїв) і там продають. Враховуючи те, що у згаданому повідомленні вказано відстань від володінь угрів до земель слов’ян — «10 днів», отож йдеться, напевне, про більш давню ситуацію часів проживання в межах хазарського каганату, у Леведії.
З того ж джерела дізнаємося, що слов’яни, намагаючись захиститися від набігів, об’єднуються, аби збудувати укріплення. Коли приходять угри, то зачиняються у фортецях, перебуваючи на «військовому положенні» впродовж зими. Улітку за сховок правлять ліси. Зима, зауважимо, традиційний для українських земель час для набігів за полоном — так зручніше було дістатися по льоду річок углиб непрохідних лісових нетрів.
Однак цей промисел був не єдиним заняттям мадярів. Вони мусили забезпечувати себе не лише продовольством, а багатьма потрібними речами — від зброї і сідел до посуду. Знахідки у похованнях дають деяку інформацію про речі, які виготовляли не лише у кожному господарстві, а й ремісники.
Мадярських поховань у межах Ателькузи наразі відомо небагато — близько десятка. Переважно це воїни, у супроводі бойового коня, з рештками зброї, прикрашених металевими накладками поясів. Трапляється дорогоцінний посуд — у кургані поблизу с. Коробчине натрапили на срібні чашу із карбуванням, прикрашену позолотою.
Небіжчик, похований біля с. Суботиця на Кіровоградщині, мав на поясі пряжку із зображенням довгобородого чоловіка, на плечах якого сиділи з обох боків птахи. Праву руку, зі складеними двома пальцями, старий підняв угору. Дослідники вважають, що це персонаж із давніх мадярських міфів або легенд. Інші персонажі, можливо, тієї самої історії, — люди, звірі — були зображені на решті бляшок до цього пояса. У тому ж місці за кілька років виявили ще два мадярські поховання.
Якщо подивитися на карту, то мадярські поховання на Полтавщині, Дніпропетровщині та Кіровоградщині, а також на захід від Дністра розташовані на північній межі степів. Можна припустити, що вони позначають приблизне місце, де кочовики-угри зупинялися влітку, коли кочували подалі від моря, де було надто спекотно і степова рослинність уже вигорала. Можливо, саме неподалік давніх некрополів учені колись шукатимуть — і, цілком вірогідно, знайдуть сліди стоянок кочовиків — місця, де вони розпалювали вогнища, битий посуд та кістки тварин, якісь загублені або викинуті на смітник зіпсовані речі. Так само, як знаходять час від час стоянки кочовиків мідного і бронзового віку, скіфської доби та більш пізніх часів — усіх давніх племен, які кочували степами за їхню багатотисячолітню історію.
Одного дня дослідники натраплять на сліди драматичних подій, які сталися у степах далекого 896 р., коли на кочовища мадярів із півдня та зі сходу вдерлися безжальні вороги. Можливо, колись буде знайдене місце жорстокої битви на берегах Південного Бугу, яка вирішила долю цієї війни, але наразі відома лише з писемних джерел. Після тієї битви, яку мадяри програли, країна Еелькоз упродовж двох років назавжди зникла з політичної карти Європи.
Усе почалося 894 р., коли розпочалася війна між Болгарією та Візантійською імперією. Шукаючи союзників, імператор вдався до століттями випробуваної тактики: направити одних «варварів» проти інших. Він відрядив послів до країни Етелькоз. Наступного року мадярське військо перейшло Дунай, і цар болгар Симеон І був змушений після кількох поразок разом із підданими шукати прихистку за стінами фортець. Це змусило його до миру з Візантією. Однак цар вирішив поквитатися з підступними уграми, які до того ж контролювали «споконвічно булгарські» землі між Дніпром та Дунаєм.
Було укладено союз між Болгарією та пачанакитами-печенігами, які давно точили зуби на країну Етелькоз. У похід на північ вирушило величезне військо, навіть колишній цар Борис заради святої справи облишив монастир. Цар врахував і ту обставину, що частина мадярського війська тоді перебувала на службі у князя Великої Моравії, випробовуючи на міцність кордони Священної Римської імперії.
У історію Болгарії та Угорщини ця вікопомна подія увійшла, як «битва на Південному Бузі». Вважають, що мадярським військом керував у битві сам дьюла Арпад. Це була кривава битва. З давніх джерел відомо, що втрати союзників, булгар та пачанакитів, становили 20 тисяч бійців. Скільки втратили переможені, невідомо, але доля країни Етелькоз була вирішена.
Трохи інакше цю історію виклав хроніст у Gesta Hungarorum — оповіді про «діяння мадяр». Якщо вірити йому, то ніякої війни ані з болгарами і поготів із печенігами взагалі не було. Печеніги у цьому творі не згадані взагалі, зате присутні «куни» — тобто кумани-половці, яких мадяри, звичайно, дуже успішно перемагали. Підставою для переселення за Карпати стало
