Міфи України - Т. Гуменюк

У м. Волчанську Харківської губернії його престольне свято 8 вересня. Про Михаїла Волчанського є така цікава народна оповідь, записана в Чигиринському повіті. Чи то восени (8 вересня), чи то навесні є таке свято, коли заборонено працювати. Розповідають, ніби один чоловік виїхав у поле сіяти: «Нічого не робитиму, посію тільки та заволочу». Приїхав у поле, посіяв, а тоді хотів було зняти борону з воза, та як узяв її на плечі, так уже й не міг скинути із себе. Носить він борону, носить

— знемігся зовсім: впаде від виснаження, підведеться потім на ноги, а борона все на ньому — так аж до самого вечора й носив її на плечах. Ставав він уже й на коліна, молився — ніщо не допомагає. А люди йдуть і питають: «Навіщо це ти, чоловіче, носиш борону на плечах?» — «Та ось, — каже, — чудую й чудую: що вже не робив, ніяк не можу скинути із себе!» — «А не треба було тобі на свято працювати, сам винен». Вже й неділя скінчилася. А діло це було в суботу. Став тоді цей чоловік просити Неділю, щоб вона йому допомогла. Тільки-но підійшов після того до воза, а борона —■ бух! — і впала на віз.

Цей список тексту молитви знятий був з одного спійманого конокрада в Моршанському повіті і надрукований спочатку в «Новом времени». А згодом передрукований у № 31 «Тверского вестника» за 1891 рік. Про покровительство святих злодіям див. також у замітці М. К. Васильєва та В. Магницького «К вопросу о влиянии верований на юридические обычаи» («Этнографическое обозрение», 1891. XI).

Легенда про перебування «одного з руських людей» у неволі в песиголовців. На додаток до цієї легенди наводимо зміст її варіанта, записаного також у Харківській губернії. Один солдат мучився у полоні. Під страхом смерті йому заборонено було доторкатися до їжі, приготованої начебто з гадів. Не послухався бранець, скуштував цього їдла — і одразу ж став розуміти мову тварин і рослин. Узяв він тоді на стайні коня й кинувся тікати. Тільки-но виїхав у чисте поле, до нього почала промовляти кожна травинка. Кожне зело оповідало йому про горе людське, і від чого воно може порятувати. Розчулений бранець їхав собі, їхав та все слухав. Бачить — росте коров’як (називають і Yerbascum Thapsus L., Verbascum phlomoides L., і Datura Strumonium L., і нарешті, Onopordon alatum L.). Під’їжджає до нього, думаючи: «Оця бур’янина вже ні до чого не придатна». Та й хотів було наїхати на неї. А коров’як сказав: «Не наступай на мене; я — також корисне зілля: я допомагаю від гелі (грижі). І всі трави, таким чином, виявились корисними.

Досить близький до цього варіанта й варіант, записаний у Вінницькому повіті. Якось, під час набігу кримських татар, потрапив один козак у полон. А там потрапив він до татарського знахаря. Поїхав він якось із знахарем у ліс, щоб трави збирати. Надвечір татарин упіймав змію, зварив її у десятьох водах, покришив і сів тоді нею вечеряти. Козак і собі з’їв шматочок змії. На зворотному шляху козак раптом чує гомін усіх степових рослин.

Чорнобиль (Artemisio Vulgaris L.) каже: «Я від чорної хвороби»; терлич (Gentiana Amarella L.) гукає: «Я — талісман кохання» і т. ін. Козак засміявся. Татарин здогадався, що козак уже все знає, й, прагнучи звільнитися від суперника в знахарстві, відпустив його на волю. Козак повернувся на батьківщину і став тут знаменитим знахарем.

В оповідях, подібних до цієї, звертає на себе увагу та обставина, що відання чудодійних і цілющих властивостей трав повідомляється людині то безпосередньо самими зміями, то після того, як людина скуштує їхнього м’яса. Без сумніву, на такі оповіді справила вплив біблійна розповідь про зваблення Єви дияволом, що ввійшов у змія, який зветься наймудрішим з-поміж звірів, плазує біля самого коріння трав і є символом диявола.

Як у деяких місцевостях України, так і в літературі дуже часто плутають знахарів і знахарок, що займаються лікуванням, із знахарями й знахарками — чарівниками, ворожбитами й ворожками (про них мова попереду) і подібними до них пройдисвітами та явними ошуканцями, що користуються темнотою народною. Але така плутанина є принаймні грубим непорозумінням: власне знахарі й знахарки намагаються робити саме лиш добро людям і всіляко протидіють чарівникам та подібним до них злим геніям простого народу.

Втім, уже і в м. Борисполі останнім часом деякі дбайливі господині самі добровільно працюють по понеділках.

В оповіді, записаній у Білгородському повіті, Святий Понеділок, під час розговіння на тому світі померлих «на Спаса» (на день Преображення Господня), обдаровує яблуками грішників за стінами раю, тоді як праведники одержують яблука в раю з рук Самого Господа і т.ін. Але оповідь ця являє собою... просте сновидіння старої оповідачки, як і деякі інші, записані та опубліковані М. К. Васильєвим.

"Дрогобицька редакція являє собою майже дослівний переклад польського тексту «Листа небесного», що міститься в «Літописці» Іоахима Єрлича першої половини XVII століття.

“Спочатку текст цього ізводу в орфографічно невиправленому вигляді надруковано було в «Южном крае» за 1884 рік, № 1068, у кореспонденції з Богодухівського повіту; редакція «Этнографического обозрения» передрукувала його, виправивши лише орфографію.

У II томі «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в западнорусский край» (с. 285—290), виданих під редакцією П. Чубин-ського, надруковано записану в Лебединському повіті казку «Зла мати та сестра Середа». Але «середа» тут — не уособлення дня тижня, а добра фея, що нагадує собою добру Бабу Ягу деяких великоруських казок.

’ У Канівському повіті все це приписують Святій П’ятниці.

цю язичницьку богиню не могла, звісно, відразу зникнути,

Звичай урочисто водити жінку чи дівчину існував, як свідчить «Стоглав», під тією чи іншою назвою і у Великоросі! у XVI столітті; у сербів і болгар водять «Додолу», або «Дюдюл».

Офіційна справа ця взята з архіву Полтавського губернського правління, де вона зберігається, по Загальному Опису за №1026.

Без сумніву, тут мова йде про морських медуз, які підняв у хмари смерч, а потім вони впали на землю разом з дощем.

У Холмській Русі зміну дня