Міфи України - Т. Гуменюк

Шеоргій Онисимович Булашев народився в г 1860 році в селі Мала Токмачка Бердянського повіту Таврійської губернії (нині це село в Запорізькій області, розташоване воно на річці Кінській у самому осередді колишньої Запорозької Січі). Батько вченого був виконуючим обов’язки псаломщика, але сина він віддав учитися саме по духовному відомству. Георгій Булашев закінчив Таврійську духовну семінарію (в Сімферополі), а 1883 року — Київську духовну академію. Юнак відзначався особливими здібностями: вже в 1877 році в газеті «Крымский вестник» надрукував статтю «Месяцесловы святых при рукописных богослужебных книгах церковно-археологического музея». Навчаючись на другому курсі Київської духовної академії, від її Ради був представлений на здобуття Євгеніє-Рум’янцівсь-кої премії за роботу «Десятилетие учено-литературной деятельности редактора журнала «Руководство для сельских пастырей», ректора Киевской духовной академии Бориса Плотницкого». За працю «Преосвященный Ириней Фаль-ковский, епископ Чигиринский» одержав ступінь кандидата. 1883 року Г. Булашев публікує в «Черниговских епархиальных ведомостях» (1883. — № 14) етнографічну розвідку: «Несколько слов о так называемых двоеверных песнях русского народа». І це у 23 роки. На четвертому курсі 6 грудня 1883 року був затверджений у званні магістра. Викладав у Києво-Подільському духовному училищі, в Першому жіночому училищі духовного відомства та інших навчальних закладах. У 1883—1888 роках вміщував у журналах щороку по кілька десятків статей духовного змісту, критичних, бібліографічних, з питань етнографії, огляди, рецензії.

З 1884 по 1892 рік він редактор «Воскресного чтения», що виходило в Києві, а по 1905 рік — помічник редактора журналу «Руководство для сельских пастырей». У 1905 році Синод призначив його редактором цього журналу строком на один рік. На цьому дані автобіографічної записки кінчаються. Рік смерті вченого не відомий.

Давно і, можна сказати, безповоротно минулися ті часи, коли твори народної словесності вважались низькими і не гідними сма-

......ку освічених людей, «підлими», як називав

Третяковський народні пісні. Ще за царювання імператриці Катерини II почали в нас знайомитися з народною словесністю, до того ж сама імператриця упорядкувала навіть невеличку збірку прислів’їв під заголовком «Вибрані російські прислів’я». З кінця XVIII століття починають також з’являтися збірники народних пісень, хоча збирачі, як, приміром, Чулков1, вважають за потрібне, пристосовуючись до смаків і мови сучасної освіченої громади, переробляти їх і виправляти в них «не лише різноголосся і розмір у віршах, але й переставляти їх з одного місця на інше, аби зв’язок їхнього плину і змісту зробити через те плавкішим і природнішим, чого деяким з них бракувало»/ Особливо посилилось прагнення до вивчення народних творів на початку XIX століття, по виході у світ «Історії Держави Російської» Карамзіна і важкої Вітчизняної війни, що переможно закінчилась для нас і великою мірою сприяла пробудженню в руського громадянства почуття народності. Імена Калайдовича, Сахарова, П. Киреєвського, Снєгирьова залишаться незабутніми2 для кожної руської освіченої людини.

Серйозне ставлення до народних творів дещо послаблене було на короткий час теорією так званої «художньої етичної критики», що виникла в нашій літературі в 30-х роках минулого століття і визнавала значущість лише за тими творами словесності, які, відбиваючи загальнолюдські ідеї, містять у собі загальнолюдський інтерес. Бус-лаєв, якому російська література найбільш зобов’язана поширенням здорових наукових поглядів на значення і метод розробки народної словесності, так характеризує ставлення до цієї художньої естетичної критики: «Най-шкідливішим у цих естетичних настановах було, так би мовити, аристократичне їхнє спрямування. Не лише з погляду естетичного, а й історичного дослідник звертався лише до світил літератури і мистецтва, і саме до світил першої величини: виставляв великі достоїнства Данте і Шекспіра, Ломоносова або Державша, і, з височини свого естетичного трибуналу, — озброєний вдавано-неупередженою критикою, — величаво роздавав дрібні нагороди решті письменників, яких удостоював своєї естетичної оцінки. Яке діло було такому високомовному критикові до наших пісень, що ображали його витончений смак, викоханий в аристократичній обстановці так званих зразкових академічних творів? Яке діло було йому до наших старовинних збірників XV, XVI або XVIII століть, наповнених повчаннями і легендами на ламаній болгаро-руській чи поль-сько-руській мові, наповнених творами, які, можливо, цілком задовольняли наших грубих предків, але до яких не можна було прикласти формули щодо художньої ідеї та форми, визначених законами його естетики? І такі теоре-тики-критики не тільки не хотіли знати нашої писемної старовини і народності, а й насправді не знали ні тієї, ні другої, і своїми зверхніми поглядами стаючи начебто вище нашої старовини і народності, лише збуджували до тієї і другої зневагу, що призвело до шкідливого пересуду, доволі поширеного ще й нині, ніби можна скласти собі правильне уявлення про історію руської літератури на вивченні пізніших письменників, починаючи з Кантеміра чи Ломоносова, без ґрунтовного знання нашої давньої літератури та без найживішої прихильності до народної словесності». Головний представник художньої естетичної критики В. Г. Бєлінський навіть прямо заявляв, що «один невеликий вірш справжнього художника-поета незмірно вищий за всі твори народної поезії, разом узяті».

Панування теорії художньої естетичної критики було недовговічним у нашій літературі. Найавторитетніший ху-дожник-поет О. С. Пушкін ще декількома роками раніше несправедливо-зневажливого відгуку про народні твори нашого знаменитого критика писав братові (наприкінці жовтня 1824 року) у листі з с. Михайловського: «Чи знаєш, чим я займаюсь? До обіду пишу записки і обідаю пізно; по обіді їжджу верхи, ввечері слухаю казки — і винагороджую тим недоліки проклятого свого виховання. Що за диво ці казки! Кожна — поема!» І в літературі, і в науці нашій, починаючи з 60-х років XIX століття, виник і швидко почав міцніти національно-історичний напрям. Народні поетичні твори визнані були дуже важливими пам’ятками минулого народного життя; їх посилено почали збирати і видавати в оригіналі, зі слів народу, і всерйоз досліджувати. До давніших збірників додалось чимало нових — Афа-насьєва, Якушкіна, І. Киреєвського, П. Рибнікова, Варенцо-ва, В. Даля, П. Безсонова, Є. Барсова, Л. Майкова, професора Гільфердінга та багатьох інших. З’явилась низка ґрунтовних досліджень про ці твори — Афанасьєва, Бус-лаєва, Пипіна, Тихонравова, професора Міллера та ін. При цьому спочатку дослідники, захопившись лінгвістичною теорією міфології, а згодом теорією міфології природи, ледь не в кожному народному творі намагались віднайти і вказати якщо не повний якийсь давній міф, то принаймні хоча б уламок його.

В останню чверть