Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Волинська земля традиційно мала тісні зв’язки з Києвом. З часу Ярославичів великі київські князі дивились на цю окраїнну давньоруську землю як на свою вотчину і не бажали віддавати її у спадкове володіння. Тому Волинь майже до середини XII ст. не мала власної династії князів; нею, як правило, безпосередньо управляли з Києва або час від часу на володимирському столі сиділи київські ставленики.

Ярослав Мудрий відіслав до м. Володимира свого сина Ігоря, а після того як Ігор 1057 р. був переведений до Смоленська, Волинь тривалий час взагалі не мала князя. У 1078 р. Всеволод Ярославич передав Володимир Ярополку, але додавши до цього столу ще й Туров, по суті, підкреслив однаковий їх статус підпорядкованості Києву. В особі Ярополка Всеволод бачив не самостійного князя, а свого намісника в далекій київській вотчині.

Політика великих київських князів щодо Волині і Галичини, природно, не знаходила підтримки серед місцевої земельної знаті, і вже з кінця XI ст. розпочалась її боротьба за відокремлення цих земель від Києва. Особливо сильну опозицію київському князю складали молодші сини Ростислава Володимировича, які в 90-х роках XI ст. за допомогою місцевого боярства розпочали об’єднання Галицької землі. Поділ південно-західних волостей Русі на Галичину, де сиділи Ростиславичі, і Волинь, яка відійшла до рук Давида Ігоровича, затверджений рішеннями Любецького з’їзду князів, зумовив певну специфіку їх подальшого політичного розвитку. Галицькі князі виявили тенденцію до формування незалежності князівства, волинські ж вважали свою вотчину тимчасовим володінням на шляху до київського столу.

Лише з часу князювання Ізяслава Мстиславича Волинь здобула статус спадкової вотчини і надовго закріпилась за його родом. Характер відносин Волині і Києва дещо змінився, але тісні зв’язки зберігались й надалі. Про це свідчили активна участь волинських князів у боротьбі за київський стіл, їх прагнення об’єднати Волинську і Київську землі.

Поряд з доцентровими тенденціями в політичному житті Волинського князівства мали місце і відцентрові. Вони визначились уже при перших Ізяславичах. У 1156 р. внаслідок посилення Луцького столу і претензій його князів на рівність з володимирськими на Волині виникла внутрішня міжусобиця. До переходу у Київ Мстиславу Ізяславичу вдавалося зберігати звання старшого князя землі, але пізніше, коли під натиском союзників Андрія Боголюбського він змушений був покинути київський стіл і повернутися на Волинь, його становище змінилося. За згодою з братом Ярославом, укладеною близько 1171 р., Володимирське і Луцьке князівства визнавались рівноправними і незалежними одне від одного.

Повідомлення про смерть Мстислава Ізяславича швидко долетіло до Новгорода, де сидів його старший син Роман. На нараді з волинською дружиною і новгородськими боярами він прийняв рішення негайно виступити на Володимир. «И сгадавше дружина, и рѣкоша ему: «не можемъ, княже, уже здѣ быти; а поиди къ братьи къ Володимири)». Роман зайняв володимирський стіл. Його молодші брати на той час уже сиділи в Белзі, Червені і Бресті. Незабаром Володимирське князівство поділилось на Володимирську і Белзько-Червенську волості. Луцьке князівство після смерті Ярослава Ізяславича перейшло до його сина Всеволода, але також розділилось на дві волості: Дорогобузьку і Пересопницьку.

Таким чином, в останній чверті XII ст. Волинь як певна політична одиниця стояла на порозі нового роздроблення. Процес виокремлення все менших уділів, здавалося, не можна було зупинити, оскільки численним нащадкам Ізяслава Мстиславича потрібні були князівські столи.

Але сталося навпаки. Протягом перших десятиріч XIII ст. спостерігається зворотний процес: Луцьке і Володимирське князівства спочатку відновили свою внутрішню політичну єдність, а потім об’єдналися під владою Романа Мстиславича і його найближчих нащадків.

Глава 6

Галицьке князівство

Територія

Формування Галицького князівства відбувалося приблизно в тих же умовах, що і всієї Давньоруської держави. В його історії мали місце невпинне прагнення галицьких князів до зміцнення своєї влади і сепаратистські тенденції князів і боярства, нескінченна боротьба претендентів за Галич і народні рухи, злети і падіння могутності Галичини. Упродовж XII — першої половини XIII ст. на історичній арені виступали такі державні діячі Галицької землі, як Владимирко Володаревич і Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславич і Данило Романович, які в складних умовах політичної роздробленості Давньої Русі високо тримали авторитет свого князівства.

На північному сході Галицьке князівство межувало з Волинню, на сході — з Київською землею. Рубіж між ними проходив верхів’ями Горині, Случі і Південного Бугу. Колонізація південних земель розпочалась ще наприкінці XI ст. Спочатку була освоєна територія по верхній і середній течії Дністра, де літопис називає такі пункти, як Галич, Тисмяниця, Онут, Кучельмин, Кобин, Бакота, Ушиця. Пізніше до Галицького князівства відійшли землі, розміщені у верхів’ях Пруту, а з другої чверті XII ст. у політичну й економічну залежність від Галича потрапили землі Дністро-Дунайського пониззя. Тут виникло оригінальне за своєю політичною структурою Берладське князівство з багатомовним торгово-промисловим населенням, зосередженим у містах Берладі, Білгороді, Черні, Яському торзі на Пруті, Романовому на Молдові, Сочаві, Сереті, Галаці, Бані та ін. Спочатку в них сиділи посадники Василька Ростиславича, а потім і Володимира Мономаха. Про це свідчить літопис: «В се же лѣто (1116. — П. Т.) князь великий Володимеръ посла Ивана Войтишича, и посажа посадники по Дунаю». У другій чверті XII ст. Берладь здобула статус князівського міста, і там час від часу сидів Іван Ростиславич. У боротьбі за Галицький стіл цей князь не раз користувався підтримкою берладської вольниці.

Сусідами Галицької землі (Червенщини) на заході були Польща й Угорщина. Кордон між ними проходив від гирла Сану по вододілу рік Вислока і Вислоки, далі — по Карпатському хребту до Семиграддя і по Серету до Пониззя. Карпатські гори були тим русько-угорським порубіжжям, яке періодично належало то одній, то іншій стороні. Характерно, що давньоруські літописці називають їх горами «Угорськими», а угорські — «Руськими». До складу Галицького князівства входила також Закарпатська Русь. Південно-західні рубежі Галичини знайшли надзвичайно образне визначення в «Слові о полку Ігоревім», де зазначається, що полки Ярослава Осмомисла «подпирают горы Угорские», а сам він «закрыл ворота Дунаеви».

Міста

Основними центрами Галицької землі були Перемишль, Звенигород, Теребовль і Галич. У різні періоди історії Галичини значення їх було неоднаковим.

Перемишль — одне з найдавніших міст Галицької землі — виник на правому березі Сану при впадінні в нього Багри. Тут здавна пролягав торговельний шлях із Регенсбурга через Прагу і Краків на Русь, на якому і виросло це прикордонне місто.