Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

У 1146 р. Іван Берладник отримав в’ятицький уділ і служив (за 12 гривень золота і 200 гривень срібла) Святославу Ольговичу. Потім він перейшов на службу до Ростислава Смоленського, очевидно, сподіваючись на допомогу його брата Ізяслава, тоді великого київського князя, у боротьбі за Галич. Однак сподівання його не здійснились, і Берладник 1149 р. перейшов на бік Юрія Довгорукого. На вимогу Володимирка, який одружив свого сина Ярослава на дочці Юрія, останній ув’язнив Івана і тримав його в суздальській в’язниці. Незабаром Берладника відбив Ізяслав Давидович, який намагався в боротьбі за великокнязівський стіл нейтралізувати Ярослава Осмомисла. У 1158 р. через Берладника виник майже всеєвропейський конфлікт; його видачі від Ізяслава Давидовича вимагали Ярослав Осмомисл, Ростислав Смоленський, Мстислав і Ярослав Ізяславичі, Святослав Всеволодович, угорський король і навіть польські князі. Іван Ростиславич залишив Київ і вирушив на Дунай, звідки на чолі шеститисячного війська виступив на Галич. Під Ушицею на його бік почали перебігати смерди і холопи, й лише зрада половців, яким Берладник заборонив грабувати і вбивати руських, не дала можливості оволодіти цією галицькою фортецею. Похід Ізяслава Давидовича на Галич завершився тим, що він втратив великий стіл і разом з Берладником утік до Вирі. У 1161 р. обидва ізгої — київський і галицький — зійшли з історичної арени. Ізяслав Давидович загинув у битві під Білгородом, а Іван Ростиславич помер від отрути в далекому візантійському місті Салоніки.

Після смерті Всеволода Ольговича Володимирко продовжив боротьбу з його наступником Ізяславом Мстиславичем, для чого уклав воєнний союз з Юрієм Довгоруким. За роки князювання (1141— 1152) Володимирку вдалося подолати опір не лише князів-претендентів на галицький стіл, але й місцевого боярства, зокрема галицького, яке здавна мало міцні позиції.

Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Ярослава Осмомисла (1152—1187). На шляху до свого визнання йому довелось зіткнутись зі значними труднощами. Головна з них — боротьба з боярством, яке не хотіло примиритися з втратою свого переважного впливу на справи князівства. У 1153 р., не дотримавши слова, даного великому князю, Ярослав змушений був вступити у воєнний конфлікт з Ізяславом. У битві під Теребовлем галицькі війська зазнали поразки. Князь Ярослав у ній участі не взяв, оскільки бояри, посилаючись на його молодість, заборонили йому з’являтись на полі бою. Не виключено, що справжньою причиною неучасті Ярослава у битві було те, що бояри не довіряли йому, адже знали, як він нещодавно клявся у вірності Києву. Серйозний конфлікт між галицьким боярством і Ярославом Володимировичем виник близько 1159 р. Незадоволені крутою вдачею князя, бояри вирішили запросити на князівський стіл його двоюрідного брата Івана Берладника, який перебував тоді у Києві і разом зі своїм заступником Ізяславом Давидовичем готувався до походу на Галич. Літопис так розповідає про ці події: «Том же лѣтѣ поча рать Изяславъ Давыдовичъ на Ярослава на Галичьского, ища волости Иванови Ростиславичю, рекшему Берладнику: слахуть бо ея к нему Галичане, величе, ему всѣсти на конѣ и тѣмъ словемъ поущивають его к собѣ, рекуче: «толико явишь стягы, и мы отступимъ отъ Ярослава».

У 1187 р. Ярослав Осмомисл помер, залишивши галицьким князем не законного сина Володимира, а позашлюбного сина Олега «Настасьича». Таке рішення Осмомисла поклало початок новій міжусобиці, яка ледве не призвела до повного політичного занепаду Галицької землі. Головною дійовою особою наступних подій знову виступило галицьке боярство. Незважаючи на клятву Ярославу, бояри вигнали Олега із Галича і запросили Володимира, очевидно, сподіваючись, що, здобувши від них галицький стіл, він слухняно буде виконувати їх волю. Володимир, однак, повів себе інакше. Як відзначає літопис, він «любезнивъ питию многому, и думы не любяшеть о мужми своими». Це досить швидко призвело до конфлікту з боярами, які після переговорів з Романом Мстиславичем разом виступили проти Володимира. «Мужи же Галичскые приимше съвѣть Романовъ, совокупивше полкы своя и утвердившеся крестомъ, и восташа на князь свои». Володимир, «поимавъ злато и сребро много с дружиною, и жену свою поимя, и два сына», втік в Угорщину. За допомогою угорського короля він намагався повернути стіл, але мети своєї не досяг. Король Бела III, захопивши Галич, віддав його своєму сину Андрію, а Володимира вивіз до Угорщини й ув’язнив.

У 1189 р. Володимир Ярославич утік з угорського полону, «из Угоръ, из вежѣ каменое», і звернувся по допомогу до Фрідріха І Барбароси. Імператор погодився допомогти галицькому князю, за що останній мав щорічно виплачувати контрибуцію 2 тис. гривень сріблом. Підтримка імператора, а також польського короля Казимира, забезпечила Володимиру повернення Галича, де він просидів ще десять років.

Зі смертю Володимира (1199) династія Ростиславичів припинила своє існування, а західні землі Русі остаточно втратили свою політичну незалежність. За князювання Романа Мстиславича Галицька земля об’єдналась з Волинською і Київською. У його руках зосередилась величезна територія південно-західних давньоруських земель.

Переможні походи дружин Романа на Литву, Польщу, Угорщину й половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет. У Галицькій землі знайшов теплий притулок візантійський імператор Олексій Ангел, вигнаний у 1201 р. племінником Олексієм Ісаковичем. У 1204 р. папа римський Інокентій III запропонував Роману Мстиславичу королівську корону. Після смерті Романа (1205) західні землі Русі знову вступили в смугу князівсько-боярських міжусобиць.

Стара земельна знать, намагаючись обмежити права своїх князів, вела з ними постійну боротьбу, чим сприяла посиленню міжусобиць, а нерідко — й іноземній окупації. Найбільшої гостроти боротьба феодальних угруповань західних земель Русі досягла за малолітніх синів Романа Мстиславича — Данила і Василька. З волі галицьких бояр Данило успадкував батьківський стіл у чотирирічному віці, але був на ньому недовго. Зрозумівши, що під натиском Рюрика й Ольговичів галицькі бояри готові відступитися від Данила, вдова Романа разом з дітьми втекла до Володимира — своєї вотчини.

Через деякий час над малолітніми Романовичами і в батьківському Володимирі зібрались хмари. Княгиня знову змушена була втікати. На цей раз вона з дітьми знайшла притулок у Польщі. На володимирському столі сів Святослав Ігорович.

Галицько-Волинське князівство розпалось на уділи — Галицький, Звенигородський і Володимирський. Це дало можливість Угорщині, в якій при дворі короля Андрія Н виховувався юний Данило, постійно втручатися в галицько-волинські справи, а незабаром й окупувати західноруські землі. Відбулося це 1209 р., коли галицькі і волинські бояри відступились від Ігоровичів й позбавили їх столів. Запрошені ж до Галича угорці поводились не як союзники галицьких бояр, а як завойовники: вони чинили насильство