Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

З поглибленням процесів феодалізації на Русі, посиленням експлуатації населення ускладнювалась ієрархічна структура панівного класу.

На її вершині в X—ХІІІ ст. знаходились князі, які становили єдину правлячу династію і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Главою Давньоруської держави був великий київський князь. У столицях земель-князівств — Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському, Новгороді, Смоленську, Полоцьку, Володимирі-на-Клязьмі та інших — сиділи удільні князі. Кожна давньоруська земля поділялась на окремі волості, якими також правили князі.

Ідеальною нормою міжкнязівських відносин була суверенність влади в межах землі або волості. Цей принцип було сформульовано в середині XI ст. і закріплено 1097 р. на Любецькому з’їзді. «Каждо да держить отчину свою»[635]. У реальній практиці норма суцільно порушувалась. Відсутність на Русі чіткої юридичної системи заміщування столів призводила до частих міжкнязівських конфліктів. Боротьба за владу велась на всіх рівнях князівської ієрархії.

Незважаючи на певну нестабільність, князівська влада на Русі мала широкі соціально-економічні функції. Князь був не тільки верховним правителем і виразником власності феодальної держави над країною, землею чи волостю, але й володарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому належала законодавча і судова влада, право розподілу і перерозподілу земельного фонду, контроль за державними податками, право на князівські податки з населення. Князь очолював усі ієрархічні структури панівного класу, представляв, насамперед, його інтереси і був необхідним елементом соціально-політичної організації суспільства[636]. Відсутність князя у місті (волості) порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. «Безкняжжя» створювало, по суті, кризові ситуації, оскільки саме князь був гарантом внутрішнього миру — «наряду» — і зовнішньої безпеки країни, землі, міста.

В історичній літературі має місце думка, за якою князі на Русі в XI—XII ст., хоч і володарювали в ім’я інтересів знаті, проте правили і на благо народу[637]. Об’єктивно це було справді так, але це не дає жодних підстав бачити в давньоруському князеві представника і виразника народних інтересів. Джерела незаперечно свідчать про станово-класовий характер князівської влади. Такої ідилічної картини, коли князь, бояри, воєводи, тисяцькі — всього лише представники общини, виразники її інтересів, на Русі IX—ХІІІ ст. не було.

Більш численну категорію панівного класу становили бояри. У літописах вони, як правило, згадуються поряд з князем уже в X ст. Джерелом їх формування на ранніх етапах була місцева родоплемінна знать, а також князівські дружинники, що осідали на землю і ставали крупними землевласниками. Уже в XI ст. бояри мали певну соціальну диференціацію. Князівські бояри поділялись на «великих» і «менших». Крім того, були ще й «земські» бояри. Етимологія слова «боярин» лишається не цілком з’ясованою, але незаперечним є зміст цього поняття. Це знатна, багата людина, яка належала до соціальної верхівки суспільства.

Диференціація боярства дає підстави стверджувати наявність всередині цього стану васальних відносин. М. С. Грушевський, вивчаючи галицьке боярство XII—XIII ст., зауважив, що кар’єра дрібного боярина як землевласника починалась з села, яке йому давав крупний боярин, що володів цілою округою[638].

Разом з князями давньоруські бояри становили правлячу еліту держави, землі. «Великі» бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, «малі» — посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату — міністеріалітету. У літописі до цієї категорії урядових чиновників відносяться соцькі, десяцькі, тіуни, дворецькі, осьменники, огнищани. У виконанні своїх управлінських функцій вони спирались на вирників, митників, мечників, дітських, печатників, які набирались із дворян-слуг князівського двору.

Привілейоване соціальне становище в давньоруському суспільстві належало дружині, яка була при князівському дворі, брала участь не лише у військових кампаніях, придушенні соціальних конфліктів, але й управлінні державою чи землею. У ній інтегрувалась військово-службова знать, воїни-професіонали, представники князівської адміністрації. З часів Київської Русі виробився своєрідний дружинний кодекс честі, який генетично походив з родоплемінного суспільства, але визначався конкретними князівськими пожалуваннями. Вони були грошові, а також бенефіційні; вірна служба своєму сюзеренові-князю оплачувалась земельним наділом, який передавався тому чи іншому знатному дружиннику в умовне володіння.

В цілому ієрархічна структура панівного класу була достатньо розвинутою, повністю відповідала функціонуванню феодального організму і перебувала під захистом держави. «Правда Ярославичів» передбачала штраф за вбивство княжого тіуна і конюха в розмірі 80 гривень (проти 5 гривень за холопа чи смерда). За вбивство боярина, як вважав С. В. Юшков, належала смертна кара[639].

На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні верстви населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Основною категорією населення, зайнятого в сфері сільськогосподарського виробництва, були смерди. Б. О. Рибаков, на підставі аналізу статей «Руської Правди», дійшов висновку, що смерди мали своє господарство, земельні наділи, мешкали в князівських селах і платили данину князю[640]. Підтверджується це літописними свідченнями. Володимир Мономах у своєму «Повчанні» дітям говорить, що він «и худого смерда и убогые вдовице не далъ семь сильным обидети»[641].

Новгородський князь Мстислав Всеволодович був позбавлений 1136 р. столу, зокрема й за те, що «не блюдеть смердъ». Смерди були як особисто вільні, що виконували повинності на користь князя, держави, церкви, так і феодально залежні, становище яких було ближчим до вільного, ніж до рабського.

У писемних джерелах трапляється термін «люди», який означав і селян-общинників, що проживали в общинних селах-весях, і взагалі сільське населення незалежно від його соціальної належності.

Проміжне становище між вільним і феодально залежним населенням посідали закупи. Це колишні смерди, які в результаті посилення експлуатації, неурожаїв, війн і князівських міжусобиць втрачали власне господарство й потрапляли в залежність до феодала. Вони відпрацьовували взяті в борг гроші — «купу» в господарстві свого пана. Тимчасова залежність нерідко перетворювалась на постійну, хоч давньоруське законодавство забороняло феодалам це робити. Використання праці закупів у панському господарстві засвідчує існування на Русі інституту відробітку економічно залежних селян, які мали земельні наділи, тяглову силу і реманент.

Помітну групу давньоруського населення складали наймити, рядовичі, челядь. Із писемних джерел XIV ст. відомі «челядин-наймит» і «закупний наймит», які становили робочу силу вотчинного господарства й працювали в умовах найму.

Закупництво зумовило практику укладання договору-ряду, який мав два основні вияви — договір-найм і договір-займ. У результаті з’явився термін «рядович», який означав селянина, пов’язаного з князівським і боярським господарством. Судячи з того, що ряди-договори укладались у присутності свідків, обидві сторони являли собою вільних людей. Є підстави вбачати в рядовичах своєрідний різновид закупів. Їх юридичне становище, судячи з «Руської Правди», було практично тотожним.

Рядовичі і закупи виступають основними