Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Про перші роки діяльності юного князя в літопису немає жодних згадок. У 1173 р. він з переяславським полком брав участь у другому поході військ Андрія Боголюбського на Київ. Пізніше, коли в Києві зміцніли позиції Ростиславичів, Володимир Глібович став їх вірним союзником. Одночасно допомагав суздальському князю Всеволоду в його боротьбі з Глібом Рязанським.

В останній чверті XII ст. половці посилили натиск на Русь. Зупинити його можна було лише об’єднаними зусиллями всіх руських князівств. Організатором антиполовецької боротьби, як уже відзначалось, виступив Святослав Всеволодович; його підтримали і всі південноруські князі. Вони здійснювали воєнні походи в Степ як під керівництвом київського князя, так і самостійно. У 1183 р. у похід проти половців виступили дружини новгород-сіверського князя Ігоря і переяславського князя Володимира, але завершити його не змогли. У поході князі посварилися і Володимир Глібович повернувся назад. Наступного року переяславський князь взяв участь у новому воєнному поході проти половців, організованому великим київським князем Святославом Всеволодовичем. Він очолив передовий полк, який складався із 2100 переяславців і берендеїв, й у першому ж бою завдав нищівної поразки половцям. На р. Орелі Святослав довершив розгром кочівників; до рук переможців потрапило понад 7 тис. полонених, серед них — грізний половецький хан Кобяк.

У відповідь на це половці об’єднали свої сили і, зібравши величезне військо на чолі з ханом Кончаком, 1184 р. напали на Посулля. Назустріч половцям виступили київські князі Святослав і Рюрик, а також переяславський князь Володимир Глібович, який уже зумів зарекомендувати себе в походах проти половців обережним і досвідченим полководцем. На р. Хорол загін Володимира Глібовича зненацька напав на половецький табір і примусив Кончака відступити.

Після невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря небезпека для Переяславської землі значно посилилась. У 1185 р. Кончай напав на Посулля, оволодів усіма прикордонними містами і підійшов до Переяслава. Володимир Глібович організував оборону міста. Бій тривав цілий день. Під вечір половці прорвали укріплення посаду, загрожуючи безпосередньо острогу. Тоді невеликий загін переяславців здійснив відчайдушну вилазку і разом з переяславським ополченням зав’язав бій під стінами міста. Удар захисників міста виявився настільки раптовим і сильним, що половці змушені були зняти облогу Переяслава і відійти в Степ. На зворотному шляху вони взяли переяславське місто Римов і піддали його страшенному спустошенню. «Се у Римѣ кричать подъ саблями половецкыми, а Володимиръ под ранами», — сповідає про ці трагічні події автор «Слова о полку Ігоревім».

У 1187 р. половці знову підійшли до південнобузького кордону, але війська князів Святослава, Рюрика і Володимира Глібовича, який йшов в авангарді на чолі руських і чорноклобуцьких дружин, відкинули їх у Степ. Повертаючись з походу, переяславський князь захворів і незабаром помер. Смерть його викликала смуток в усій землі. Літописець високо оцінив заслуги Володимира Глібовича: «И плакашася по немъ вси Переяславци: бѣ бо любя дружину и злата не собирашеть, имѣния не щадяшеть, но даяшеть дружинѣ; бѣ бо князь добръ и крѣпокъ на рати, и мужьствомъ крѣпкомъ показался, и всякими добродѣтелми наполненъ, о немже Украйна много постона».

Володимир Глібович — останній переяславський князь, який лишив після себе досить помітний слід в історії. В останнє десятиріччя XII і в першій половині XIII ст. Переяслав або взагалі не мав свого князя і перебував під владою великого київського князя, або переходив до Всеволода Юрійовича. У 1193 р., коли Святослав Всеволодович вів переговори з лівобережними половцями в інтересах Переяславської землі і коли половці здійснили спустошливий набіг до самого Переяслава, літопис не згадує про участь у цих подіях переяславського князя. Вірогідно, Переяслав на той час свого князя не мав. Переяславська земля розглядалась Святославом Всеволодовичем як частина великокнязівських володінь. Після його смерті становище змінилось. Рюрик Ростиславич на прохання Всеволода Суздальського віддав Переяславську землю, як, до речі, і деякі інші київські уділи, його сину Костянтину. У 1198 р. Костянтин Всеволодович разом з батьком здійснив воєнний похід проти половців, під час якого вони дійшли до Сіверського Дінця, але так і не зустріли противника. Неспокійне життя в Переяславі не сподобалось Костянтину, і в 1199 р. сюди прибув новий князь Ярослав Мстиславич, племінник Всеволода, але того ж року він помер. Понад два роки Переяслав лишався без князя, і тільки 1202 р. його віддали ще одному сину Всеволода — Ярославу.

Між 1210 і 1214 рр. Переяслав перебував у руках київського князя Всеволода Чермного, а 1215 р. переяславським князем став Володимир Всеволодович. Правління його збіглось за часом з новим натиском половецьких орд на Переяславську землю. У битві на Ворсклі дружина Володимира Всеволодовича здобула блискучу перемогу. Невдовзі половці знову зненацька напали на Переяславську землю, і Володимир змушений був без належної підготовки виступити проти них. У бою на Хоролі переяславські полки зазнали поразки, частина військ загинула, останні разом з князем потрапили до полону. Лише 1218 р. Володимира Всеволодовича викупили із половецької неволі.

Після битви на Калці, в якій переяславські полки брали активну участь, у Переяславі сів Олег Святославич, в руках якого знаходився ще й Курськ. У 1227 р. Олег повернувся до Чернігова, а Переяслав віддав Всеволоду Костянтиновичу. Однак, як і батько, Всеволод мало підходив для ролі переяславського князя. У 1228 р. ним став Святослав Всеволодович, онук Юрія Довгорукого. Це був останній князь, про якого згадує літопис. Подальша доля князівського столу Переяславської землі лишається невідомою. Не виключено, що Переяслав взагалі більше не мав князя, а управлявся єпископом. Напередодні монголо-татарського нашестя така ситуація не могла не мати згубних наслідків.

Глава 5

Волинське князівство

Територія

Волинь була порівняно невеликою західною окраїною Давньоруської держави. Залежність її від Києва, а пізніше від Галича призвела до того, що визначити більш-менш стабільні кордони цієї землі дуже важко. На сході рубіж між Київською і Волинською землями проходив по середній течії рік Стиру, Горині і Случі. Наприкінці XII — на початку XIII ст. довкола цієї прикордонної лінії між київськими, галицькими і волинськими князями досить часто виникали непорозуміння, а близько 30-х рр. XIII ст. Погориння остаточно відійшло до Волині. У 1227 р. князь Данило Романович вигнав Ярослава із Друцька і передав місто своєму братові Васильку, а також виділив йому Пересопницю, Берестя, Чорторийськ; Ярослав отримав Перемишль і Межибожжя.

Північна межа волинських земель простяглася від впадіння р. Турії в Прип’ять до вододілу Піни і Мухівця.