Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Переконавшись, що могутні й свавільні галицькі бояри, незважаючи на їх обіцянки і клятви, ніколи не примиряться з другорядною роллю в управлінні князівством, Ігоровичі вчинили жорстокі розправи. За короткий час вони знищили близько 500 знатних бояр, багато їх втекло до Угорщини. Терор не дав бажаних результатів, а, навпаки, призвів до нової іноземної інтервенції.

У 1211 р. галицькі бояри у супроводі угорських і польських військ вторглися у Галичину, стратили Ігоровичів, а на галицький стіл урочисто посадили Данила Романовича. Щоб мати необмежений вплив на малолітнього князя, група бояр на чолі з боярином Володиславом вислала із Галича його, матір. Цією ситуацією вирішив скористатися угорський король Андрій II, який 1212 р. ввійшов у Галич, закував Володислава і всіх його спільників у кайдани й відправив до Угорщини. Не встигли угорці відійти до своєї землі, як галицькі бояри, очолювані братами Володислава Яволодом і Ярополком, знову підняли заколот проти Данила і його матері. Отримавши від прихильних белзьких бояр Гліба Потковича і братів Івана й Сбислава Станіславичів повідомлення, що до Галича поспішає запрошений боярами Мстислав Пересопницький, княгиня з Данилом утекла до Угорщини, а потім — знову до Польщі. Через деякий час за допомогою польського князя Лешка вона повернулася на Русь, але отримала не Галич і Володимир, на які мали право її сини, а Кам’янець, Тихомль і Перемишль.

У 1212 р. угорський король звільнив Володислава з полону і той, зібравши багато воїнів, пішов на Галич і зайняв його. Мстислав побачивши королівське військо, втік з Галича. Уперше за багатовічну історію Русі боярин привласнив собі князівський титул: «Володиславъ же воѣха в Галичъ, и вокняжися и сѣде на столѣ». Це викликало обурення не лише князів, але й феодальної верхівки. Проти узурпатора князівського престолу виступили Мстислав Пересопницький, Олександр Володимирський, Всеволод Белзький, Данило Романович, під знамена якого зібрались всі бояри його батька, а також Лешко Краківський. У битві на р. Бобриці Володислав зі своїми союзниками чехами й угорцями був розгромлений і відступив до Галича. Спроба князів вибити його звідти завершилася невдачею. Щоправда, того ж року Галич захопили поляки й угорці, які посадили Володислава у в’язницю, де він і помер.

Під приводом того, що на князівському столі не може сидіти боярин «не есть лѣпо боярину княжити въ Галичи», Лешко Краківський запропонував угорському королю Андрію II посадити в Галичі королевича Коломана. Умовою було одруження його на дочці Лешка. Андрій II погодився. П’ятирічний угорський королевич, який на прохання батька отримав від папи римського королівський титул, став галицьким князем. Перемишль відійшов до володінь Лешка Краківського, а Данило Романович замість Галича одержав Володимир-Волинський.

Так, волею феодалів Галицьке князівство було втягнуто в глибоку кризу, із якої не могло вийти упродовж багатьох десятиріч. Його землями розплачувались бояри зі своїми іноземними союзниками за допомогу в боротьбі з князями, воно стало ареною, де зводили між собою рахунки правителі сусідніх країн, а також предметом політичних маніпуляцій римської церкви. Навіть під загрозою повної втрати Галичиною політичної незалежності й перетворення її на придаток Угорщини і Польщі земельні магнати не могли змінити свою політику. Боярство то запрошувало на галицький стіл давньоруських князів, зокрема Мстислава Удатного і Данила Романовича, то організовувало проти них змови й віддавало Галич до рук угорського короля Андрія та його сина Коломана.

У 1219 р. повсталі народні маси вигнали Коломана із Галича. У ньому до 1228 р. князював Мстислав Удатний. Після його смерті Галич на деякий час знову потрапив під владу угорського короля, але 1229 р. Данило Романович за підтримки галичан звільнив місто. Щоправда, і цого разу він зіткнувся з сильною боярською опозицією. Під час засідання думи бояри вирішили підпалити палац і вбити князя. Коли ж брату Васильку випадково вдалося відвернути здійснення цього підступного плану, бояри вдалися до іншого. Вони запросили Данила на обід у Вишню, щоб там його вбити. Посол тисяцького Дем’яна попередив князя: «Яко пиръ ти золъ есть, яко свѣщано есть безбожнымъ твоим бояриномъ Филипомъ и брату чадомъ твоимъ Олександромъ, яко убьену ти быти». Розгніваний Данило наказав схопити 28 бояр, але стратити їх не наважився. Очевидно, ще свіжою була в пам’яті сумна доля князів Ігоровичів.

І все ж покінчити з незалежним і сильним земським боярством, сепаратистські тенденції якого завдавали стільки горя Галицькій землі, можна було лише шляхом встановлення сильної князівської влади. На вічі в Галичі, яке Данило скликав після розкриття боярської змови, соцький Микула дав князю пораду, яка визначила всю його подальшу політику: «Господине! Не погнетши пчелъ меду не ѣдать». Але до монголо-татарської навали Данило так і не подолав боярської опозиції, яка не була настільки організованою і зрілою, щоб перетворити Галицьку землю на боярську республіку, але мала достатньо сил, щоб організовувати безкінечні змови і бунти проти князів.

Розділ IV

Соціально-економічний розвиток Русі IX—XIII ст.

Глава 1

Станово-класова структура давньоруського суспільства

Давньоруська держава з центром у Києві відкрила новий — феодальний період в історії східних слов’ян і ряду інших народів Східної Європи. Вони минули в своєму розвитку рабовласницьку формацію в її класичному вияві; на базі розкладу первіснообщинного ладу в них формувався феодалізм. Період становлення ранньофеодальних структур припадає на IX—X ст. Головними серед них були: утворення Київської держави, прийняття християнства, утвердження феодального способу виробництва.

Писемні джерела засвідчують для цього часу відносно розвинуту соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Русько-візантійські договори поряд з великим київським князем називають світлих і великих князів, які «под Олгом суще», а також бояр. Немає найменшого сумніву в тому, що світлі князі («всякое княжье») і бояри — це місцеві племінні князі і вожді, які були підкорені київськими князями. Пізніше, наприкінці X ст., колишніх племінних володарів замінили князі — намісники — найближчі родичі (сини і племінники) великих київських князів. Помітне місце в соціальній структурі давньоруського суспільства X ст. ще до прийняття християнства посідали «старці». У літописних розповідях про діяння Володимира Святославича вони згадуються поряд з боярами в якості радників. Згідно з висновками В. В. Мавродіна, І. Я. Фроянова, X. Ловмянського та інших істориків, «старці» — це племінна знать, що виконувала судово-адміністративні функції[634].

Писемні джерела згадують