Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

Комплекс озброєння давніх кельтів відповідав тактичним вимогам, які висувало застосування як розсипного, так і зімкненого шикування, стрімкі атаки, часті рукопашні двобої, необхідність здійснювати тривалі переходи й вступати у бій майже без підготовки. Серед античних авторів найбільш точний і повний опис кельтської паноплії належить Посидонію. Він згадує високі щити з особливими прикрасами; мідні шоломи з карбованими протомами птахів або чотириногих тварин; бойові труби, які видають грізні звуки, що нагадують гуркіт битви; залізні кольчуги; довгі мечі, які носять на залізному чи мідному ланцюгу на правому стегні; списи-ланкії з залізними наконечниками довжиною в один лікоть і більше, які воїни у битві виставляють перед собою. Цей опис, датований кінцем ІІ ст. до н. е., за винятком деяких окремих деталей, загалом досить точно відповідає археологічним знахідкам кельтської зброї.

Вістря списів — найпоширеніший тип зброї у воїнських похованнях кельтів. З часом їх форма змінилася від відносно короткої листовидної до видовженої ланцетоподібної. Наприкінці ІІІ ст. до н. е. довжина такого вістря сягала 70 см, майже не поступаючись розмірами довгому мечу. Нечисленні збережені древка латенських списів мали довжину від 250 до 400 см. Поряд із цим використовували дротики довжиною до 120 см з легкими вістрями, а також універсальні списи (170–210 см), які можна було метати на невелику відстань або використовувати у рукопашному двобої.

З писемних джерел випливає, що кельти використовували списи переважно як зброю ближнього бою. Античні автори неодноразово підкреслювали слабку стійкість кельтської піхоти під час зіткнення з супротивником, озброєним метальною зброєю. Так, у 358 р. до н. е. Гаю Сульпіцію вдалося розбити кельтів завдяки масованому застосуванню римлянами дротиків. Полібій в описі битви під Теламоном зазначає, що «гезати», які становили елітну частину військ коаліції кельтських племен, були перебиті римською легкою піхотою. Важких втрат кельтам завдали легкоозброєні етолійці під час битви у Фермопільській ущелині 279 р. до н. е. Проте найбільш яскравим є опис битви галатів з римлянами на горі Олімп 179 р. до н. е. Лівій, його автор, підкреслює, що кельти програли, тому, що були нездатні вести бій на відстані, не мали достатньої кількості метальної зброї й не спромоглися використати з цією метою каміння, якого було повно у цій місцевості. У пізніших джерелах протиставлення легких дротиків, якими була озброєна римська піхота, важким ударним списам кельтів стало стереотипним. Лише за часів галльських війн середини І ст. до н. е. з’являються згадки організованого застосування кельтами метальної зброї.

Лише відносно незначна кількість воїнських поховань кельтів містить клинкову зброю. Кельтський меч був зброєю знаті, яка йшла у битву верхи на коні, тому й сама його конструкція була пристосована для потреб кінноти. Довжина клинка становила, зазвичай, близько 65–70 см, однак наприкінці ІІ ст. він став ще довшим, сягаючи 1 м й більше. ­Довгий час вважали, що мечі «варварів» значно поступалися за якістю римським. Зокрема, Полібій, описуючи кельтський меч, зазначав, що він непридатний до ефективних колючих ударів, а його клинок через неякісне загартування легко згинається. Начебто через це воїн вже після першого удару змушений встромляти меч у землю й випрямляти його ногою. На тлі цього вбивчого (і неодноразово цитованого сучасними істориками свідчення) римські мечі — гладіуси та спати — виглядають такою собі чудо-зброєю, але сучасні металографічні та експериментальні дослідження засвідчили: реальні мечі кельтів були технологічною та високоякісною зброєю. Ковалі, які працювали над їх створенням, комбінували різні сорти сталі з високим та низьким вмістом вуглецю для досягнення необхідної гостроти та пружності клинка. Більшість кельтських мечів була виготовлена з високоякісної сталі зі вмістом вуглецю 0,3–0,8 % й мала вістря, придатні для завдавання колючих ударів. Лише близько третини мечів було виготовлено із сирцевого заліза або м’якої сталі, проте навіть їх можна було достатньо довго використовувати у бійці, ризикуючи лише пошкодженням ріжучої кромки[74]. Інформатор Полібія, таким чином, або свідомо викривив факти, намагаючись підкреслити військово-технічну перевагу римлян над «варварами», або невірно інтерпретував побачені наслідки поширеного серед кельтів звичаю навмисного псування зброї з ритуальною метою.

Оскільки довгий кельтський меч був насамперед зброєю кінноти, його клинок справді був найбільше пристосований для нанесення рублячих ударів. Однак він мав також і ­вістря, що робило його більш-менш універсальною зброєю. Так чи інакше, саме кельтський тип меча був запозичений германцями, даками і, навіть, римлянами, у війську яких він став основною зброєю кавалерії. Згодом розроблена кельтами конструкція (вже за римським посередництвом) була покладена в основу мечів доби середньовіччя. На теренах України мечі, виготовлені кельтськими зброярами, знайдені у Галіш-Ловачці та Малій Копані на Закарпатті, а також у Вищетарасівці (Нижнє Подніпров’я) та Мутині (Посем’я). Крім того, численні наслідування кельтським мечам виявлені у похованнях пшеворської та липицької культур у Наддністрянщині.

Для захисту у бою кельти використовували великі щити овальної форми, який елліни називали «фіреєм», тобто «подібним до дверей». Самі кельти надавали цьому предмету військового спорядження великого символічного та апотропеїчного значення. Щит був головним атрибутом кельтського воїна-найманця, оскільки лише за його наявності виплачувалася грошова винагорода.

За повідомленням Посидонія, галл, який добровільно погоджувався принести себе в жертву богам, лягав на щит. Донині зберігся кельтський щит, піднятий з дна оз. Невшатель (Швейцарія). Виготовлений з дубових дощок, він мав 110 см заввишки. Поверхню щита обтягували шкірою й вкривали зображеннями тварин та орнаментом, а його центр зміцнювали залізним умбоном, форма якого еволюціонувала від прямокутної скоби, що утримувала вертикальне дерев’яне ребро, до масивної напівсфери або загостреного конусу. Зі зворотного боку щит оснащували залізною ручкою з горизонтальним хватом. Верхню та нижню кромки інколи додатково зміцнювали металевим окуттям. Це рятувало кромку від рублячих ударів і надавало можливостей наносити дошкульні удари супротивнику щитом. Кельтський щит був універсальною захисною зброєю: він ефективно прикривав верхню та нижню частини тіла воїна й міг використовуватися як для двобоїв, так і для битви у зімкненому шикуванні.

Інші предмети захисного спорядження у кельтських похованнях зустрічаються не часто. Кельтів вважають винахідниками кольчуги, але про її конструкцію доводиться судити здебільшого за зображеннями. Фрагменти кольчуги знайдені у похованні кельтського вождя з Чіумешть (Румунія) у Верхньому Потиссі. Звідти ж походить залізний шолом, прикрашений бронзовою фігурою хижого птаха.

Відомо, що на ранньому етапі кельти широко використовували північноіталійські бронзові шоломи типу Монтефортіно. Чимало їх знайдено на півдні України. Однак поява цих шоломів у Північному Причорномор’ї найімовірніше пов’язана із сарматами. Добре збережений шолом типу Монтефортіно можна побачити в експозиції Білгород-Дністровського краєзнавчого музею. Це масивний, викуваний з бронзи і прикрашений орнаментом шолом, обладнаний невеликим напотиличником та отворами для кріплення нащочників. На тулії шолома помітна довга й широка вм’ятина від рублячого удару. До музею предмет потрапив з приватного зібрання місцевого поміщика, який проводив аматорські розкопки в районі Дністровського лиману. Не виключено, що саме цей екземпляр, знайдений біля с. Біленьке, потрапив сюди разом із бритолагами — племенем з кельтською назвою, перебування якого у Нижньому Подністров’ї зафіксоване писемними джерелами.

Пізні кельтські шоломи типу Аген-Порт та Ново Мєсто становили важку сталеву напівсферу, оснащену масивним напотиличником та нащічниками й нерідко прикрашену рельєфними зображеннями та орнаментом. Конструкція шоломів пізньолатенського часу послугувала