Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Найпотужнішими кораблями боспорського флоту були трієри, найбільш масова військово-морських сил різних держав того часу. Швидкість їхнього пересування забезпечували три ряди весел. Флотом пишалися, зображення його кораблів з характерними таранами можна побачити і на монетах Боспору та Херсонеса.
Військовість кельтів
Геннадій Казакевич
Античні автори традиційно зображували кельтів народом «схибленим на війні». Кельтські воїни починали битви з гучного ревіння бойових труб і двобоїв вождів. Далі вони, оголені через почуття презирства до ворога, кидалися в атаку й відрубували голови переможеним супротивникам, щоб потім зберігати їх, як дорогоцінний скарб. Подвиги кельтських ватажків оспівували барди, а самі вони насолоджувалися бенкетами в оточенні таких самих героїв, влаштовуючи бійки за кращий шматок запеченого на рожні м’яса вепра. Таким уявляли собі світ кельтських воїнів еллінські та римські автори.
Якщо ж придивитися до цих описів уважніше, може виявитися, що в усіх зазначених проявах військової традиції кельтів нічого власне специфічно кельтського немає. Культура бенкетів, двобоїв, героїчної оголеності та епічних пісень була поширена в більшості регіонів світу з найдавніших часів і до середньовіччя (а місцями навіть до ХХ ст.) включно. Водночас, деякі елементи тактики й озброєння давніх кельтів справді видаються доволі самобутніми, що змушує замислитися над існуванням певного специфічно «кельтського» способу військової організації, своєрідного «військового койне», за влучним визначенням Андре Рапена[72].
Основним прийомом ведення бою була стрімка атака на чолі з найкраще озброєними й найбільш досвідченими воїнами, які намагалися розірвати ряди супротивника й нав’язати йому рукопашний бій поза шикуванням. За необхідності, піхотні підрозділи могли вести бій як у розсипному, так і в зімкненому бойовому порядку (вміння кельтів шикуватися у «фалангу» та «черепаху» згадує Цезар та інші античні автори). Найбільш боєздатну частину війська становили вершники й бойові колісниці, які обмежено застосовували до самого завершення латенського періоду (зокрема, деталі спорядження колісниці виявлені у Галіш-Ловачці). Деякі античні автори згадують, що вісі кельтських колісниць були оснащені довгими серпами для нанесення солдатам супротивника жахливих травм. Утім археологія існування кельтських «серпоносних квадриг» не підтверджує.
Кінноту формували за рахунок представників родової знаті та їхніх дружинників і зброєносців. Як своєрідну екзотику Павсаній описує найменший тактичний підрозділ кінноти кельтів під назвою trimarcasia, який складався з вершника й двох його кінних супутників, які по черзі вступали в бій, якщо їхній патрон втрачав боєздатність. Це перегукується з повідомленням Посидонія про те, що галли на війну ведуть із собою вільних слуг із бідняків, яких використовують як візників або зброєносців. Цікавим є свідчення Цезаря про особливу категорію залежних людей — «солдуріїв», які посвячували себе служінню вождю й розділяли з ним не тільки трапези й здобич, але й смерть: Солдурії (вважається, що саме від цього слова походить сучасне «солдат») підкорялися певному кодексу честі, який дещо нагадує етику середньовічних феодальних дружинників: «[Солдурії] користуються усіма життєвими благами спільно з тими, чиїй дружбі вони себе присвятили; але якщо цих останніх спіткає насильницька смерть, то солдурії розділяють їхню долю або самі позбавляють себе життя; і досі не пам’ятають жодного такого солдурія, який би відмовився померти в разі загибелі того, хто став його другом».
Уявлення про вірність солдурія пов’язують з архаїчним індоєвропейським ритуалом devotio. Його сутність полягала в тому, що певна особа присвячувала свою долю божеству, наприклад, заради здобуття перемоги у битві. Солдурії теж присвячували своє життя, але не божеству, а вождю[73]. Тож природно, що озброєні загони солдуріїв були мобільною військовою силою, яка підтримувала владу вождя у мирний час і становила кістяк його війська під час бойових дій.
Вірність дружинників, як і решти наближених до ватажка, забезпечувалася щедрими роздачами золота та інших цінностей, а також влаштуванням урочистих бенкетів, що були невід’ємною частиною кельтської військової культури: «Коли велика кількість людей обідає разом, вони сідають навкруги, а найвпливовіша людина сідає посередині, ...якщо вона переважає всіх інших за військовою доблестю, знатністю родини чи багатством. Поблизу нього сідає гість, а далі, з кожного боку, розташовуються всі інші, згідно зі своїм суспільним положенням. Поза ними стоять щитоносці, а воїни зі списами сидять у колі з іншого боку й обідають подібно до своїх повелителів. Слуги по колу носять напої в теракотових і срібних жбанах».
Високі бойові якості кінноти, універсальність та гнучкість піхотних підрозділів, фізична сила та застрашлива репутація вояків — усе це робило кельтів бажаними найманцями у рядах армій елліністичного світу. Це чудово ілюструють слова Помпея Трога: «Згодом жоден східний цар не вів жодної війни без галльських найманців, а той, хто втрачав престол, ні в кого не шукав притулку, крім галлів. Саме ім’я галлів викликало такий жах і такою великою була слава їхніх військових поразок і непереможності, що одним здавалося, що неможливо зберегти свою владу, а іншим, що не можна повернути втрачену могутність, не вдаючись до військової доблесті галлів» (Justin. XXV. 2. 8). З цим повідомленням перегукується свідчення Поліена, згідно з яким на Балканах кельти були найдешевшою та найчисельнішою військовою силою, придатною для найму (Polyaen. IV. 6. 17). В останні століття до н. е. кельтські найманці взяли участь майже в усіх збройних конфліктах від Карфагену до Сирії та від Єгипту до Македонії.
Кельтські найманці неодноразово з’являлися у Криму. Першим свідченням їхньої появи на землях Боспорського царства є фреска зі зруйнованого у середині ІІІ ст. до н. е. святилища в Німфеї, на якій зображено єгипетський бойовий корабель «Ісіда» з овальними кельтськими щитами на борту. На той час Боспор підтримував тісні торговельні та дипломатичні стосунки з Державою Птолемеїв, разом із посольством якого до Пантікапеї могли приїздити кельтські вояки, які тоді служили у царській гвардії. Імовірно, що саме впливом птолемеєвського в Єгипту пояснюється поширення на Боспорі статуеток воїнів та Еротів з овальними щитами, які датуються у межах ІІ–І ст. до н. е.
У 30–20 рр. ІІІ ст. до н. е. боспорський цар Левкон ІІ емітував мідні монети з зображенням кельтського овального щита та меча Х-видним руків’ям. Історичні обставини цієї емісії до кінця не з’ясовані, однак відомо, що у той саме час на іншому березі Чорного моря грецькі міста Месембрія, Апрос та інші випускали монети з овальним щитом від імені Кавара, царя кельтської держави Тиліс, під протекторатом якого вони знаходилися. Одночасна поява монет із зображенням кельтської зброї на Боспорі навряд чи є випадковістю і, можливо, вона відображає якийсь епізод у відносинах між двома чорноморськими державами. Пантікапей був зацікавлений у стабільному торговельному судноплавстві крізь Геллеспонт (Босфор і Дарданелли), а Кавар саме був відомий своїм активним втручанням у військові та дипломатичні події у чорноморських протоках.
Останній епізод за участі кельтських найманців у Криму повідомляють писемні джерела. 63 р. до н. е. останній прихисток у Пантікапеї знайшов понтійський цар Мітрідат ІV Євпатор — грізний супротивник Риму. Щоб уникнути ганебного полону, цар наказав командиру кельтських найманців Бітоїту заколоти його мечем. Останній виконав наказ, а після цього заколовся й сам — учинок характерний для етики варварських дружинників, які ділили зі своїм вождем перемогу або смерть. Раніше Мітрідат культивував зв’язки із кельтами Подунав’я й, очевидно, саме звідти понтійський цар і отримав кельтський найманий контингент. Можливими слідами перебування найманців
