Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

Перелічені види зброї застосовували на різних дистанціях: найбільш далекобійними були пращі та луки. Лук слушно було використовувати на дистанціях від 140 до 12 м. Далекобійність пращі із застосуванням каміння та керамічних снарядів, як вважають, не перевищувала 90 м. Застосування матіобул робило її ефективним на віддалі понад 200 м, тобто це була найдалекобійніша зброя еллінських піхотинців. Дротики і списи були ефективними на дистанції 10–30 м. Під час підготовки ефебів відпрацьовувалося володіння також і метальною зброєю.

Зауважимо, що вогнева підтримка еллінської фаланги у сутичках з військами «варварів» , насичених луками, була явно недостатньою. Фаланга несла втрати, не маючи можливості завдати ефективного удару у відповідь. З часом цей недолік вдалося компенсувати залученням найманців та найманих чи союзницьких військ скібів або сарматів.

У бойовій обстановці для її застосування використовували легкоозброєних воїнів-пельтастів — пращників, лучників, метальників дротиків. Цю службу могли нести громадяни, які не могли собі дозволити обладунки і зброю гопліта, а також найманці.

Зброя ближнього бою, яку використовував гопліт, включала спис та меч. І вістря списів, і мечі виготовляли в цей час вже із заліза.

Списи мали досить довге листоподібне вістря на втулці. Довжина древка, діаметром 3–5 см, виготовленого з ясена або кизилу, становила від 2 до 3 м. Вага такого древка могла становити від 1 до 2 кг, загальна вага списа від 1,5 до 2, 5 кг. На боці протилежному вістрю насаджували гостроконечний або тупий вток, яким також наносили удари. Вістрям списа можна було наносити як колючі, так і рублячі удари. Для володіння ­зброєю, важчою за меч, потрібні була не лише фізична сила та витривалість, але і відповідні тренування.

Меч використовували у рукопашній, коли були зламані списи і супротивники зближувалися на коротку дистанцію. Відомі мечі різних типів і, відповідно, різної довжини, які використовували еллінські гопліти. Ксіфос — дволезовий загострений клинок довжиною від 0,3–04 до 5 м був традиційною зброєю гоплітів. Ним можна було як рубати так і колоти, однак у ближньому бою більш ефективними були саме колючі удари. Для цього кращими були саме короткі мечі, тому відомі своєю військовою вправністю спартанці преферували клинки у 0,3–0,4 м. Інший традиційно еллінський мач — махайра — однолезовий, с вигнутим клинком, довжиною 0,4–0,5 м використовували як піхотинці, так і вершники. Ним так само можна було наносити як колючі, так і рублячі удари. Розширення леза у передній частині робило саме рублячі удари більш потужними.

З часом елліни запозичили у «варварів» мечі, які видалися їм не менш ефективними, аніж власна традиційна клинкова зброя. Стають популярними як короткі скіфські акінаки, так і довгі дволезові мечі, які полюбляли застосовувати сармати, кельти та фракійці. Останні, придатні для враження супротивника з коня та бою між вершниками, приймає на озброєння еллінська кіннота.

Під захистом стін

Поступаючись потенційним супротивникам — варварам або військовим силам великих держав мешканці полісів повсякчас дбали про оборону своїх міст та територій шляхом спорудження укріплень. Ця стратегія була виграшною у протистоянні скіфам, які не мали можливостей і навичок для здобуття фортець (за винятком несподіваного штурму з масованим застосуванням стрільців з лука). Достатньо потужні укріплення навіть за невеликої кількості захисників були здатні протистояти також і військам, приміром, Боспорського царства, які змушені були у разі війни з Херсонесом витрачати час і ресурси на здобування навіть невеликих укріплених пунктів на підступах до міста.

Споруджували укріплення з каменю, а у випадках нестачі ресурсів — з використанням сирцевої кладки, як це мало місце у Ольвії. Укріплення складалися з башт і стін, брами робили у баштах або фланкували баштами. Перед основною стіною розташовували передню стіну — протейхизму, яка мала протистояти таранам. Там, де це було можливо, перед стінами робили рів. Іноді міста були розділені укріпленнями на кілька ізольованих ділянок. Царський палац у Пантікапеї мав окремі укріплення. Таким чином, щоб повністю захопити велике місто, супротивник був змушений подолати низку перешкод. Це потребувало значних ресурсів, а, головне, часу, за який ситуація могла змінитися, можна було дочекатися підходу підмоги та союзників і пережити облогу.

Башти використовували як для розміщення метальних машин, так і фланкування ділянок стін. Для цього їх розміщували з інтервалом 30–50 м, тобто на віддалі яка дозволяла ефективно використовувати проти ворога під час штурму не лише луки, але і дротики водночас з двох напрямків. Особливо потужними були укріплення Пантікапея та Херсонеса — останні після багатьох перебудов частково збереглися до наших днів.

Поліси і царства від оборони головних міст з часом переходять до створення системи оборони територій, яка включала винесені у стратегічні пункти фортеці, невеликі укріплення. Також укріпленими були майже всі садиби громадян-хліборобів на території хори, які становили таким чином передові рубежі захисту. Власну систему оборони хори спорудила Ольвія — вона включала, крім садиб-фортець, опорні пункти, зокрема на узбережжі, куди можна було швидко перекинути морем підкріплення або евакуювати всіх у разі небезпеки. Для захисту Керченського півострова правителі Боспору використовували «кіммерійський вал», насипаний на межах із володіннями скіфів. У стратегічних пунктах узбережжя було споруджено потужні фортеці, неприступні для «варварів» .

Ці укріплення не припинили нападів кочовиків, але зробили їх менш ефективними та дозволили скоротити втрати еллінського населення. Слід зауважити, що з часом кочовики здобули певний досвід у штурмі укріплень. Першими при цьому постраждали укріплені садиби на хорі, стіни яких, як засвідчили розкопки, нападники цілком успішно пробивали таранами, діючи під прикриттям стрільців з лука. Однак великі міста все ще лишалися у ті часи недоступними для «варварів» .

Війна на морі

Для еллінів морська стихія з давніх часів була рідною, тому міста, розташовані на узбережжі, потребували захисту і з цього напрямку. Тріумфальний рейд — так звана понтійська експедиція знаменитого афінського стратега Перікла показала, що не маючи потужного флоту навіть у таких глухих кутках світу ніхто і ніде не почуватиметься у безпеці. Навіть Боспорське царство, на землях якого афіняни, нехай і не надовго заснували військові форпости. Громадянам Ольвії взагалі довелося терміново вступати до афінського морського союзу із виплатою відповідних добровільних внесків.

Однак громади Ольвії та Херсонеса навіть маючи у тому потребу самотужки не могли створити та утримувати скільки-небудь вагомий військовий флот. У кращому разі вони могли застосовувати кораблі для перевезення військ та евакуації громадян із небезпечних територій, направлення посольств до могутніх покровителів. А от у Боспору такі ресурси були, економіка давала змогу будувати військові кораблі.

Страбон згадує про існування у гавані Пантікапея корабельні, де одночасно могли будувати до трьох десятків суден. Зображення на надгробках міського некрополя дають уяву про те, що там могли будували місцеві майстри: у носовій частині кораблі мають таран, йдуть на веслах, управління здійснюється стерном — одним чи двома. Кораблі мають палуби для розміщення вояків: таранний удар і абордаж були головними засобами ведення морського бою. Вогневу міць кораблів становили не лише лучники і пращники, а