Відлюдько - Інна Земець

Мовчазним дуетом плентаємось стежкою до берега, сідаємо. Пропоную йому цукерки - відмовляється, він мені пиво – не люблю, тож сидимо кожен зі своїм десертом.

      - Давай, Діма, викладай. Сто років тебе знаю, а таким прибитим не бачила. Застосувавши дедуктивні навички та магію кришталевої кулі передбачаю що твій настрій має тісний зв’язок з жінкою, - підіймає на мене очі з під лоба і стуляє губи ще міцніше. Роблю різкий пас руками, - Стій! Бачу ім’я -  «Ліля». Вгадала?

            - Тобі смішно, а мені якось не дуже.

            - Відкоша дала? Оце так перший досвід на ниві відмов переживаєш?

            - Марічка, не збиткуйся, - крига скресає і на глибокому видиху видає, - Капець мені…

            - Чого б то?

            - Є відчуття, що сталося непоправне. Не можу її з голови викинути.

            - І давно у тебе така біда?

            - Місяці зо три.

Ого! Максимально довгі відносини для Діми то тиждень! Та й те, якщо дівка чіпка попалася.

            - А вона шо? Іншого має, в РАГс тягне чи від тебе носа верне?

            - Не вгадала. Має дитину, колишнього чоловіка що з тюрми вийшов і мене близько не підпускає.

            - Нічого собі, весь рядок в бінго зібрав.

Пакунок з цукерками переполовинений, пляшка пива порожніє. Вирвала з Діми затичку, історія ллється бурхливим потоком. Доля у його обраниці хоч серіал знімай. Шкільне кохання, швидкий шлюб, народження дитини – початок гарний. А далі все пішло під уклін. Спочатку її чоловік роботу втратив, а потім і людську подобу. Пив, бив, принижував. Коли перебрав міри – сусід вступився, та отримав на горіхи так, аж в лікарню помандрував з важкими тілесними. Тоді Ліля і видихнула, бо чоловіка за законом прийняли куди треба. Розлучилася, почала нормально жити, з Дімою познайомилась. Аж тут нещастя татуйоване під двері з’аявилося. Вимагав примирення, обіцяв «крєпкую мужскую руку», наче вона за нею скучити могла.

            - Я ж казав їй, переїзди до мене – відмовляється. Може думає до того покидька повернутися? Каже що ні, та і мене розвертає – не хоче бачити.

            - Не хоче вона з чоловіком миритися, боїться його. І за дитину тривожно. І за тебе переживає. Хіба не зрозуміло?

-А я за себе і за неї хіба постояти не можу?

          - Думаю, її сусід, якому щелепу наново складали, теж такої думки був. Тож її острах розумію. Будь до неї поблажливішим, не вимагай, а умовляй. Вона вже до схочу наїлася «сильним» чоловіком, будь для неї скелею, а не зашморгом.

             - Та я ж її не силоміць тягну! Наче й бачу що хоче, та плаче і виганяє.

            - Діма, була б вона сама – було б простіше, та є дитина, як їй пояснити хто той дядечко до якого жити поїхали?

            - А краще пояснювати хто той дядечко що двері щодня висаджує?

            - Точно не краще, - відкидаюся на лікті, дивлюсь на небо, думаю, - Далеко живе?

            - Та тут поруч, на в’їзді у місто, близько до КПП. А що?

            - Так, думки різні. А коли її колишній зазвичай виставу починає? 

Діма дивиться на годинник:

            - Та вже за годину перший дзвоник буде. Після обіду починає.

            - Ну то давай покатаємось, - дістаю телефон і замовляю в таксі, - Пиво видудлив - за кермо не пущу.

Хапаю його за руку і несемось додому. Переодягаюсь в гарну сукню, нашвидкуруч фарбую вії, кидаю в сумку документи і підбираю вже зібраного Діму, рушаємо.

            - Вона і мене самого бачити  не хоче, думаєш як з жінкою припрусь покращає? Навіжена, що ти вигадала?

            - Побачиш, - не ділюсь ідеєю, бо не знаю чи спрацює.

Таксі зупиняється під старою багатоповерхівкою.

             - Який поверх?

            - Сьомий. Марічка, ти мене якось наскоком взяла, незчувся як ти мене сюди приперла. Чого ми тут?

Рішуче заходжу в під’їзд, Діма біжить слідом. Ліфт не працює, повземо пішки.

            - Яка квартира?

            - Сорок перша, - тицяє рукою на двері з вм’ятиною.

            - Бачу рогами в двері бився, козляра? Пішли на поверх вище, зачекаємо.

Засумувати не встигаємо, за пів години чую голосне хекання і стукіт у двері. Виглядаю – під сорок другою стоїть люте опудало і гамселить кулаком. Тримаю друга міцно, щоб не побіг лицарствувати і тягну сходами вище. Телефоную до поліції, тихо шепочу адресу і драматичне прохання порятунку. Приїздять швидко – бачу з вікна як машина у двір зарулює. Швидко розмотую бинт на нозі.

            - Дай ключі, - шепочу я і відриваю рукав своєї сукні.

            - Які? – ошелешено питає він.

            - Бажано гострі, - Діма вирячує очі, напіввідвисла щелепа їде вбік наче з кулаком зустілася, - Як її чоловіка звати?