Гуляй, мажоре. - Тетяна Калинова

  В    такі   моменти   як   оцей,    здається,   що   я   дозрів ,   щоб   відкритись   їй.    Щоб   сказати   про  свої   почуття,   хоч    думаю ,   вона   сама   все    бачить    і    розуміє.   Так   як    і   я   бачу,   що   небайдужий   їй.   

        Коли   нагулявшись   ми повернулись  до   гойдалки   і   почали   збиратись   їхати  звідси,   Даша     вмовила    мене  забрати   залишки  нашої  їжі  з  собою.     Спочатку  я  намагався  пояснити  , що   ми зможемо  приїхати  сюди  хоч  завтра,   та  коли  побачив  , що   сперечатись   марно,   пішов  просити   якийсь   лоток.    Думаю   це   в   неї   з   дитинства,   так   закарбувались   в   пам`яті    моменти  голоду.  Жах.  Страшно  уявити.    Хочеться   стерти   ці   спогади   з   її   голови.

       -   Куди   хочеш  поїхати?

       -  Мені   байдуже.

       - Добре.  Зайдемо   з   іншої   сторони...  Чим   хочеш   зайнятись?

        - Обійматись. -  Притягую  її  до   себе   і   міцно   обіймаю.

        -  Поїхали.  -  Вона   не  запитує  куди,   сідає   на  байк  ,   одягає   шолом   і   чекає   мене. Сідаю  позаду і   везу   Дашу   в   ще   одне   місце,   яке   люблю.  

      Зупиняюсь   біля   багатоповерхівки.   Беру   Дашу    за   руку   і   заходимо   в   під`їзд.  Спочатку   підіймаємось    на  верхній   поверх   на   ліфті  ,   а  потім   підіймаємось   на   дах.    Ми   часто   з  Пухом   тут   висимо,   коли   хочеться   сховатись   і   в   тиші   поговорити.  

        -  Чому   ми   тут?   -  запитує  Даша   і   гальмує ,  тримаючи  мене  за  руку. 

        -  Тут   гарно   і   тихо.  Ти  що   боїшся   висоти?  

        - Дуже.  

         -  Не   бійся   маленька,   янголи   вміють   літати.-  намагаюсь   жартувати,   та   бачу ,  що   їй   не   смішно.   Легенько   тягну   її,   впирається.   Відпускаю  її  руку  і   йду   до   перил,  на   краю   даху.

         -  Денисе,   будь-ласка    повернись.  Я   прошу   тебе,   йди   до   мене. -  чую    як   тремтить   її   голос,   та  тримаючись   за   широке   перило,   вилажу   на  нього.  -   Що   ти   робиш?  -  шепоче,  мабуть   боїться  злякати   і   повільно  йде   до   мене.   

         - Іди  сюди,   не   бійся.  Я   тобі   щось   покажу.  

         -  Я   не   можу.   Злізай   заради  Бога.  Я  боюсь,   що   ти   впадеш.

         -   То  ти   боїшся   за   себе,   чи   за   мене?

         -  За   тебе. 

         -   Чому?  

          -  Тому   що   кохаю   тебе.  -  каже   Даша   і   я   з    несподіванки ,  різко   похитнувся   і   впав  за   перило.   Даша  верещить   і   підбігає   до  краю.   Я   підіймаюсь  з   широкого   карниза,   який  поєднує   два   будинки   і   йду   до  неї.  -   Ти   придурок ,  Денисе. -  кричить  і   розвернувшись   біжить   на   вихід  з   даху.   Перестрибую  через   перила    і   наздоганяю   її .   Ловлю   і   міцно   обіймаю.  Вона   тремтить.  Злякалась   маленька.

          -  Пробач ,  Дашо.   Я  хотів   показати   тобі ,  що   там   безпечно,   тому   й   кликав.  

           -  Ти    придурок. -  повторює.

          -  Згоден . - цілую в  маківку . -  Повтори   ще   раз,  будь-ласка .  -  Прошу    зарившись   носом   в   її   волосся.  Даша  підіймає   голову.

           -  Запросто.   Ти   придурок. -  сміємось.

          -  Не   це.  

          -   Не    заслужив.

          - Добре.  Я   зачекаю.  Головне ,  що   я    це    знаю. -  цілую  солодкі   губи.  

      Ми   стояли   на   даху ,   обіймались   і   спостерігали   як   місяць  замінює   сонце.