Гуляй, мажоре. - Тетяна Калинова

          Відкриваю  очі,  я   здається   в   лікарні.  Що  сталось,  не   пам`ятаю,  але   болить   голова   і   живіт.  Відчуваю   що  мою  руку  хтось   тримає.  Повертаю  голову   в   сторону.  На   кріслі  поруч   з   ліжком   сидячи   спить  Денис,  це  він   тримає   мене   за   руку.  Виглядає   дуже   втомленим,  під   очима  синці.  

       -  Дене , -  виходить   дуже  тихо,  але  він  відкриває   очі,  наче  не   спав   взагалі  і   різко  нахиляється   до   мене.

       -  Маленька,  ну  нарешті.  Як   ти   мене   налякала.  Ти  як?  -  Як   я  ?  перепитую  про  себе.  Мабуть  погано.  В   мене  мабуть  глюки,  або  я   потрапила   в   якусь   віртуальну   реальність.  В  голосі   Дениса,  стільки   тривоги,  полегшення  і  ніжності   одночасно...   

       -  Погано.  В   мене  дуже   болить   голова  і   живіт.  

       - Я   покличу   лікаря.  - він  хотів   піднятись,  та  я   не  відпустила  його  руку.  Денис  перевів   погляд , на   наші   сплетені   пальці ,  потім  опустився   і   поцілував   мою  руку.  -   Я  дуже   злякався,  Дашо.  Думав,   що   втрачу   тебе.  

       -  Що  сталось?   

       -  А   що   ти   пам`ятаєш?

       -  Останнє  що   пам`ятаю,  як  після   коктейлю  мені   стало  сильно   спекотно  і   було   важко  дихати.  Я   хотіла   вийти   на   вулицю  і   здається   відключилась.  -  Він   опускає   голову   на   наші  долоні   і   шепоче.

       -   Пробач   мені. 

       -  А   ти   тут   до  чого?  То   що  зі   мною ,  Дене?

       -   Вас   отруїли,  а  от  навмисно,  чи   випадково,  ми  дізнаємось. -  Говорить  чоловік,  який   зайшов   в   палату. -  За   що  ви  просили   вибачення,  Денисе?

        -  А  ви  хто?-  запитую. 

        -  Поліція  .  Управління   боротьби  з   наркозлочинністю  в   Київській  області.  Старший  лейтенант   Тополя.  У  мене  до  вас  є  кілька   запитань.

       -  Наркотики?  Але  я   ніколи  не  вживала  наркотики.

       -  У   вашій   крові  ,  знайдено  велику  дозу  забороненого  препарату.  Ви  приймаєте  якісь  ліки?

      -  Ні.  -  Дивлюсь  на  Дениса,  який   не  виглядає  здивованим.

      - Денисе,  ви  можете  зачекати   за   дверима?  Але  далеко  не йдіть,  до  вас   в   мене   теж  є   запитання. -  Денис  пішов.  - А   тепер можете  говорити.  Не  бійтесь. 

      -  Та  я  й  не  боюсь.  Я   просто  не  розумію    що  сталось.  Я  була  в   нічному   клубі,  сиділа   біля   бару,  пила   коктейль,  мені   стало   погано.  Все.  

      -   Ви   були   з  Денисом?

      -  Ні.  Тобто  він теж   там   був,  але   далеко   від  мене.   Мене   хотів   пригостити   якийсь  хлопець,  та   я   відмовилась.  Я   уявлення   не   маю,  звідки  в   моїй   крові   якісь  препарати.

      - Добре.  Поки  що  відпочивайте,  ще  зустрінемось.  Видужуйте.  

     Він  пішов,  а   я   намагалась  прокрутити   в   пам`яті,   кожну   хвилину  вчорашнього  вечора.  Нічого   не   розумію.  

      -  Дарино,  доброго  дня.  Мене  звуть  Віктор  Іванович,  я   ваш   лікар.  Як  ви  себе  почуваєте?

     -  Це  правда , що  мені   підсипали  наркотики?

      -  Так.  На  жаль.  Ми  ледь  врятували   вас.  Якби   ваш  хлопець , вас   вчасно  не  знайшов   і   не  викликав   швидку...   Загалом,  добре,  що  все  добре.  Головний  біль,  нудота ,  слабкість  є?

      -  Так.  все  це  і  ще  біль  в   животі.

       - Зараз  до  вас  прийде  медсестра,  візьме  кров   на аналізи,  щоб  ми  перевірили,  скільки  цієї  гидоти  ще  є  в  вашому  організмі. 

       Через  кілька   хвилин  прийшла   медсестра  і  взяла  аналіз  крові.  Я  залишилась  сама,  нарешті.  Хочу   в   туалет .  Здається  сечовий  міхур  зараз  лусне.  Сідаю  на  ліжку  і  розумію,  що  все  не  так   просто.  Голова  сильно  паморочиться.  Тримаючись  за   ліжко,  легенько  переставляю  ноги.  

        -  Дашо,  ти  збожеволіла?  -  до  мене  підбігає  Денис  і  підхоплює   на  руки.  Дивимось  один  одному   в   очі.  Це  було  б  дуже   романтично,   якби  не  моя  проблемка.  Денис  несе  мене  до  ліжка,  а  я  ж  вже  майже  дійшла  до  дверей   туалету.  На   очі  навертаються   сльози.  -  Ти   чого,  маленька,   болить   щось?

      -  Дене,  мені   потрібно  в  туалет. -  Він  повертається  зі  мною  на  руках  і  несе  мене  в   туалет.  Відчиняє  двері  і   ставить  біля  унітазу.  

      -  Тут  допомога  потрібна?  -  запитує  цілком  серйозно.

      -  Ні, Дене,  вийди.  

      -  Я  за  дверима.  - Він  виходить  і  зачиняє  двері.  Чорт,  та  мені  вже  байдуже.  Хоч  тут  стій.    Думала  не   встигну.  Помила  руки  і  не  встигла  взятись  за  ручку,   як  двері   відчинились  і  Денис  мовчки  знов  обережно  взяв  мене  на  руки  і  поніс  до  ліжка.  -  Дашо,  зараз  не   той  випадок,  щоб  соромитись,  якщо   тобі   потрібна  допомога,  будь-яка,  кажи.  Я  буду  біля  тебе.

     -  Навіщо?  Точніше,  чому?  Ще  день  тому,  ти  мене  ненавидів.  Що  змінилось?

     - Я  ніколи  не  ненавидів  тебе,   Дашо.  А  зараз  хочу   просто  допомогти.  Вважай,   що  я   подобрішав   на  кілька   днів.

    -  Тобто  коли  мене  відпустять   додому,  ти  знов  станеш  засранцем?  -  Він  голосно  сміється  і  цілує  мене  в  ніс,  потім  чмокає  в   губи.

      -   Так,  маленька,  тому  користуйся   моментом.

      -  Я  краще   запитаю  в  лікаря,  скільки  коштує  койко-місце  і  залишусь  тут.  -  Денис  нахиляється  і  шепоче  мені  на   вухо.

      -  Це   нічого  не  дасть,  мила.  Я   потвора,  яка  псує  всім   життя.  

      -  Але  ж  це  не  правда.  Ти  лише   вдаєш ,  захищаєшся,  тільки  я  не  розумію  від  кого,  чи  від  чого.  Насправді,  там ,  -  кладу  долоню  туди,  де  б`ється   серце.- там  ти  інший.

      - Ти  помиляєшся  ,  там  порожньо. -  повертаю  голову  до  нього  і   цілую,  сама.  Денис  на  мить  завмер,  а  потім  відповів  на  поцілунок.   -  Дашо,  я  не   хочу  робити  тобі   боляче.  - шепоче  в  губи.