Гуляй, мажоре. - Тетяна Калинова

 Леді. Хм.  Яка  з  мене  леді?   Ні  дому,  ні  сім`ї,   ні  грошей,  ні  навіть  освіти.   Все  що  є ,  бажання.  Бажання  жити  краще.  Тоді  чому  б  дійсно  не  вхопитись  за  таку  можливість?  Навряд  чи  така  нагода,  ще  колись  випаде  в  моєму  житті.  

       Завтра  скажу  Маргариті  Петрівні,  що  я  згодна,  хоча,  вона  здається  й  не  питала.    В  піднесеному  настрої  повертаюсь  в  свою  кімнату  і   відчиняю  шафу.  Так...   Спочатку   починаю  перебирати,  свої   речі,  що  викидати,  а  що  ще  залишити,  та  згадавши  слова  господині,  про  самоповагу   і  самооцінку,  просто  скручую  всі   свої  речі  і  несу  в  сміття.  

       -  Дашо,  що  це  ти робиш?  -  запитує  Вадим,  прямуючи  на  кухню.

       - Привіт.  Викидаю  свої  речі.  -  розгублено  відповідаю.  Я  не  чула,  як  він  повернувся.  -  Просто,  Маргарита  Петрівна  сказала...

        - Правильно  робиш.  -  перебиває  він  мене.  Я  начебто  розумію,  що  вони  всі  мають  на  увазі  і  погоджуюсь  з  цим,  всередині  себе,  та   моє  відчуття    образи,   нікуди  не  дівається.

        - Вибачте,  але  я  росла  в  дитячому  будинку,   в  мене  хворий  брат  і  на  брендове  шмаття,  не   те  що  грошей....    Але    й  думок...   В   мене  немає  заможних  батьків,  які  б  з  дитинства,  дмухали  мені  в  зад.  -  не  знаю  чому,  але  мене  прорвало.  Можливо  все  разом  накопичилось ...   і  вилилось  на  Вадима.  Він  зробив  крок  до  мене   і   обійняв,  погладжуючи  долонею  спину.

        -   Чшшш.  Вибач,  Дашо,  я  нічого  поганого  не  мав  на  увазі.  Я  хотів  сказати,  що  ти  варта  кращого.  Ну  все  заспокойся.  Я   не  знаю  що  робити,  коли  жінка  плаче.  -  це  мене  розсмішило,  тепер    тіло  тремтить  від  сміху.  підіймаю  обличчя  і   розумію,  що  наші  обличчя  надто  близько.  Варто  лише  чуть-чуть  вище  підняти  голову  і  наші  губи  зустрінуться.  Відчуваю  як  напружується  тіло  Вадима.  Мабуть  подумав  про  те  ж  що  і   я...  Ні.  На   сьогодні  пригод  мені   вистачить. Вивільняюсь  з  його  обіймів.  Він  не  відразу,  але  відпускає  мене.

       -  Давай  я   тебе   нагодую.-  він  ствердно  хитає  головою,  не  відриваючи  від  мене  погляду.

Я   підігріла  вечерю  і   посиділа   біля  нього  мовчки,  кілька  хвилин,  щоб  прибрати  посуд.

       -  Вадиме,  Вибач  будь-ласка,  за  мою  істерику,  я   зазвичай  так   себе  не  поводжу,   просто,  мабуть  накопичилось  все  разом  і  ...  Загалом,  вибач  я  не  повинна   була   вивалювати  на  тебе , свої  проблеми.

        -   Не   вибачайся,  Дашо.   Це   я   повинен  був  подумати,  як  звучать  мої  слова,  та  я   дійсно   не  хотів  тебе  образити.   І   можеш  йти   відпочивати,  я   сам  приберу  посуд.  Хочу  трохи  посидіти.

        - Добре.  На  добраніч  Вадиме.  

        -  Надобраніч  Дашо.