Відлюдько - Інна Земець

          Виснажливий день вирубив мене одразу після душу, прокинулась як вже сутеніло. В далині бачу сполохи блискавок, вітер тріпоче гілки дерев. А ось і перший грім. Негода ще далеко, але передчувю що не омине і вчорашня злива здаватиметься легким дощиком поряд з нею. Не помиляюсь. Гримить так, аж хочеться вуха затулити. Раніше я б підібралась ближче до вікна і зачаровано дивилась на блискавки, жадібно вдихаючи озон, а тепер сиджу на дивані і очікую фіналу того величного та страшного дійства. Нервую, іду за портсигаром і виходжу на веранду. Вмикаю світло, відчиняю вікно і курю. Чую як поруч хлопають двері - отже сусід повернувся. Вчасно, тож ночуватиму не одна серед пустих хат – вже спокійніше. Кліпаю очима  на якусь невловиму мить, а як відкриваю їх –  темно. Клацаю вимикачем – жодних змін. Мацаю лічильник – пробки не вибило. Виглядаю на вулицю – ніде не світиться, навіть ліхтарі вздовдж дороги темні. Чудово, тож світла немає і якщо все як завжди (а чого б не як завжди?), то до ранку чекати його марно. Іти б да спати, та трохи виспалась і гуркотить ще добряче. Беру телефон і помічаю, що акумулятор близький до критичної межі. Чудово, почитати теж не вийде. Повертаюсь на веранду, запалюю свічку і під шум стихії впритул наближаюсь до спустошення портсигару. Вітер свистить, гілки люто шарпають вікно й дах. Спати не має ані найменшого бажання. Простіше тягнути цигарки до світанку, ніж здригатись під ковдрою.

           - Гей, сусідко! Визирни!

Голос Олександра примушує мене підстрибнути. Виглядаю у двір – над парканом силуету немає. Повертаю голову до хвіртки – там і стоїть з парасолькою в руці. Хапаю свою і підходжу ближче.

           - Привіт! Що таке?

        - Хочу запросити тебе у гості. Вже пів на першу, а ти не спиш. Вирішив, що в таку негоду тобі компанія не завадить. Вгадав?

        - Дякую, та все добре. На так вже і страшно,- брешу я і у той самий момент присідаю, від чергового вибуху в небі.

          - Ага, бачу, як добре. Не соромся, запрошую. Я ночами мало сплю, а в таку негоду й поготів. Пішли, разом здригатися будемо.

             - Ти теж грозу не любиш?

             - Та років вісім вже не люблю. Зачиняй будинок і заходь.

Більше не відмовляюсь, поквапом збираюсь, гашу свічку, кидаю в карман ключі, вдягаю підступні резинові сабо (слизькі негідники!) і ховаючись під парасолькою біжу до Олександра, який тим часом відчайдушно намагається відвоювати у вітра свою. Всупереч очевидним намаганням природи, підняти нас у повітря як Еллі з Тотошкою не вдається. Ми завалюємось в Хомчаківський будинок не віддавши їй на поталу свої парасольки, користі з яких, щоправда, небагато. Шкодую, що не подумала прихопити собі змінний одяг, бо той що на мені аж хлюпає. Мабуть, Олександр має ті ж проблеми, але вирішити їх він в своєму домі зможе. Відчуваю дотик до зап’ястку – він тягне мене кудись вглиб темряви. Він по пам’яті пересувається або дійсно локація як у кажана? Чую тихий сміх.

            - Ідея врятувати тебе від негоди була гарна, але не бездоганна. Одяг сильно намочила?

            - Не так як у калюжі, але бувало і краще.

        - Зараз все виправимо, сідай, - відштовхує мене на крок назад і відчуваю, що ноги торкаються м’якої тканини. Вкладає мені в руки якийсь предмет, - Позаду диван, а ось ліхтарик. Я на другий поверх і назад, зачекай.

Ну звісно, тобі ліхтарик не потрібен. Чую швидкі кроки вгору і вмикаю світло. У Хомчаків в гостях була кілька разів, тож планування знайоме, а от колір стін і меблі геть нові. Теплий персиковий відтінок стін змінився на мікс білого та, наскільки можна розгледіти при такому освітленні, бірюзового або синього. Стильно, затишно. Меблів майже немає, лише великий кутовий диван і пуф. Їх недолугий випускаючий дим всередину кімнати камін зник, а замість нього побудований новий, великий та охайний. Дід Василь таки вправний майтер – красиво. Ноги сходами тупочуть вниз і я вимикаю світло.

          - Якщо тобі зручніше зі світлом не вимикай, батарейок вдосталь, як сядуть – заміню.

          - Та ні, все нормально. Просто хотіла трохи роздивитись що змінилося після Хомчаків.

          - То прізвище минулих власників?

          - Так. Ти хіба не у них дім купував?

          - Не знаю, просто подивився фото і підписав документи у ріелтора. І як тобі зміни?

          - Гарно змінив. Дизайнера запрошував чи сам інтер’єр обрав?

      - І обрав, і зробив. Заїхав і почав ремонт, тільки нещодавно завершив. Лише камін місцевий майстер робив, решту сам. Вмикай світло я тобі одяг приніс. Звісно, не по розміру, але сухий і чистий. Ось спортивні штани – не турбуйся, нові, бірка ще не зірвана. А ось футболка – теж нова. Я поки на кухню, а ти перевдягайся, гукнеш як закінчиш.

Ліхтариком свічу на одяг - чорний, ясна річ. Поки Олександр чиркає сірником на кухні, я скидаю мокрі речі й переодягаюся. Штани двічі підкочую, футболку зав’язую вузлом на талії. «Марічка, ти багіня!»- знову. Підсвічуючи собі під ноги йду на кухню, дорогою клацаю вимикачем та дива не стається. Олександр поставив чайник, відчуваю аромат м’яти – буде трав’яний чай, смакота. Він повертається до мене і примружує очі, опускаю луч ліхтарика в підлогу, на босі ноги.

           - Може тобі допомогти?