Хаврор для короля. Виконай моє завдання. - Лада Астра
В коридорі ми з Яшкою пішли кожен у свій бік. Я ще, правда, трохи посварила його, поки він натягував на себе перуку. Але без суттєвого толку, бо він вже горів своїм завданням і пропускав мої слова, про крайню обережність, мимо вух. От паскудник, тепер ще й за нього хвилюватись.
Вже в кімнаті на мене накотила якась хвиля невимовної втоми. Як же я втомилася вилазити з тих ям, в які мене весь час закидала доля. Інколи і сама не розуміла, чого я не здамся, чого і досі карабкаюсь. Мене там, в іншому світі, чекають мої рідні, а я все продовжую хапатись за життя. Все чекаю, що воно повернеться до мене передом.
Боня принесла їжу, але апетиту не було зовсім. Я просто лягла на ліжко і скрутилась калачиком, як у дитинстві. Спогади самі прийшли до мене, хоч я їх і не кликала.
Багато років назад, до Джерольда мене, з останніх сил, перенесла тітка Тесс. Пам'ятаю, як отямилася тоді в сирому підвалі. Навколо була суцільна темрява і тільки чутно якісь приглушені голоси на горі. Холод, це перше що я тоді відчула. Було дуже холодно. Я вся тряслась, а ще дуже боліла голова (напевно вдарилася об сходи, коли падала).
Раптом у підвалі на мить стало видно як білим днем і зі спалаху з'явилася тітка Тесс. Вона одразу ж кинулася до дверей і почала їх підпирати всим, що тут було.
– Тесс, – тихо гукнула я, – вони… вони всі…
– Тихо, тихо моя дівчинка, зараз ми підемо звідси. В нас мало часу, тримай мою руку дуже міцно, – кинулася до мене вона. А за дверима вже було чутно чиїсь кроки.
Останнє, що я побачила це як відлітають двері у підвал. Але було пізно, ми вже перенеслись. А потім знову і знову. Ми переносились багато разів, поки мене не знудило. Ми сиділи на якійсь галявині, а навколо нас був непрохідний ліс. Тесс крепко обіймала мене і намагалася заспокоїти. А я ніби не могла керувати власним тілом. Мене трясло і вивертало . Спазми болі прошивали мене наскрізь. А ще сльози, що лились суцільним потоком.
– Тихо, тихо Ада, послухай мене уважно, зараз тобі треба заспокоїтися. Нам необхідно рухатись далі. Інакше вони знайдуть нас, – вмовляла мене тітка, а я все не могла ніяк зібратись до купи
– Вони… Тесс… вони… всі… там…
– Так моя люба, їх більше немає. Але ти ще є. І тобі потрібно вижити. Тобі потрібно помститись за них, – вона закашлялась, ніби їй повітря не вистачає. Вона була дуже бліда, а її очі налилися червоним. – Ти помстишся за нас усіх. Я зроблю все, щоб врятувати тебе. Але в нас дуже мало часу. Треба продовжувати запутувати їх. Іншого виходу не має. Крихітко, доведеться трохи потерпіти.
Не знаю, скільки ми ще переносилися? Все злилося в одну не чітку пляму зі спалахів і різноманітних місць. Тітка використовувала безліч різних видів порталів. В неї був спеціальний мішечок для портальних артефактів. Після переносу вона викидала черговий артефакт і діставала інший. Інколи вона малювала написний портал і відправляла ним перше, що попадалось їй під руку.
Так продовжувалося, поки ми не опинилися на порозі маєтку вігора Джерольда. Тітка одразу втратила свідомість, а з її рота тоненькою струйкою потекла кров. Джерольда покликала служниця, що знайшла нас на порозі. Тесс занесли в середину і поклали на кушетку.
Джерольд одразу впізнав її і піджавши губи, звелів привести тітку Тесс до тями. Це вдалося не з першого разу. Я, затамувавши подих, сиділа поруч і дивилась як в неї заливають якісь зілля.
Як же я зраділа, коли вона отямилась. Тоді я ще не розуміла, що то були останні хвилини її життя. Вона віддала всі свої життєві сили, усі магічні резерви щоб врятувати мене.
– Д… Джерольд. Ти… винен мені. Ти … подбаєш щоб … Адалін була в безпеці… Ти… зробиш усе щоб вона була живою.
Це були останні її слова. Все, що вона змогла із себе вижати. А я вже більше не плакала. Просто дивилася як її виносять кудись із вітальні. Як репетує дружина Джерольда, як він пояснює їй, що в нього немає виходу, бо колись Тесс витягла його із великої западні і він дав їй магічну клятву, що виконає будь яке її прохання ( магічний борг не можна не відплатити, на те він і магічний). Потім мене повели у кімнату, в якій я прожила декілька місяців. Я була як лялька і так само себе відчувала. Ніби я пуста, або наповнена ватою і опилками. Не було ніяких почуттів і емоцій. Я вставала, вмивалася, вдягалася, їла, потім сиділа, то в маленькому садку, то в кімнаті. Робила, що мені казали. І все. Жодних думок, жодних почуттів. Думаю, так мій дитячий організм вирішив боротись з пережитим стресом. Повний емоційний ступор. Це дуже страшний стан. Ти ніби мертвий, але все ще живий.
І певно довго я б залишалася в такому стані, аби не один випадок. Ми пили чай на терасі пізнім літнім вечором. Тут була присутня вся родина Джерольда та ще може декілька служниць. Лілі щось емоційно щебетала і не помітила, як змахнула рукою чашку зі столу. Вона полетіла на підлогу і розбилася прямо біля моїх ніг. Я нагнулася щоб допомогти зібрати уламки і випадково порізала руку.
Кров. ЇЇ вигляд подіяв на мене, як камінь кинутий у воду. По всьому моєму тілу прокотилися хвилі суцільного жаху, повертаючи мене у найгірший день мого життя. Повертаючи мені спогади і нестерпне відчуття втрати.
Крик. Я знову кричала не своїм голосом, а тіло стискали спазми невимовного болю. Болю не фізичного, але більшого за нього. Це була жахлива істерика. Мене скрутили і занесли у кімнату. Там, за закритими дверима, я ще довго кричала і ламала все, що потрапляло мені в руки. А коли сили покинули мене, я заснула прямісінько по серед того хаосу, що сама і вчинила.
