Хаврор для короля. Виконай моє завдання. - Лада Астра

        Помикавшись по пустій кухні ( господар ресторану разом з його помічниками десь подівся і що головне, люди короля теж покинули ресторан) я вирішила вийти на той самий задній двір, куди і прибула порталом. Оце Рейнар мене кинув. Як я в образі і цих лахмідтях потраплю назад у замок? 

       Але я не встигла як слід розізлитись, бо на задньому дворі мене чекав зажурений маг Дейв. Та не така я вже й погана, чого він ото так страждає.

– О привіт, ти вже чекаєш мене? Давно тут? – миролюбиво запитала я. Мені ще ж треба щоб він мене написним порталам навчив. 

– Недавно, – буркнув він собі під ніс і почав креслити свій портал.

–  І от скажи мені Дейв, чого ти досі злишься на мене. Я ж на тебе не тримаю зла, за те що ти мене хотів в ступор загнати.

– Я завдання виконував.

– А я за життя боролася. Так що ми квіти. Пропоную заключити мирову, – сказала я і простягнула руку для дружнього рукостискання

     Він піднявся і одразу скривився, дивлячись на мою руку.

– Ти ж дівчина, Адалін. Чого поводиш себе як мужлан, голосом якого ти зараз говориш. І що в тебе з голосом?  Це що, так задумано було?

– Так я ж виросла майже серед одного чоловічого колективу. А в нас прийнято мир рукостисканням закріплювати. А голос, то можна сказати моя імпровізація. Так що? Мир?

– Мир, – згодився таки маг та додав. – Якщо ти мене тому прийомчику навчиш.

– Після того, як ти мене навчиш написні портали будувати, – погодилася я, стискаючи йому руку.

– Якщо хист до того є, то можна спробувати. Але ж це дивне відчуття, стискати руку бабці в халаті, що говорить чоловічим басом, – сказав Дейв і ми разом засміялися. Ну все. Портали, можна сказати, в мене в кармані.

       Вже в кімнаті я зайнялася своїм поверненням. Ця процедура давно вже безболісна для мене, але якийсь час забирає. Ну і є трохи неприємні відчуття. Та все ж в себе я повертаюся швидше ніж навпаки.

   Мені насправді кортіло дізнатися результат сьогоднішнього спектаклю в ресторані. Шкода, що я не можу відчувати такі речі. Певно цьому треба вчитися в академіях усяких. Але нічого. Скоро я дожму Дейва і зможу сама будувати портали, а це вже не аби що. Якщо я виживу після всіх цих королівських завдань, то таке вміння суттєво полегшить мені життя. Бо навряд чи я матиму можливість повністю покинути свою хаврорську діяльність. 

      Скоріш за все, заляжу на дно на трохи довший час, але щоб зовсім покинути… Ні, я просто не зможу. Вони ж мені всі родину замінили у свій час. Як я можу їх покинути. 

      Загалом, я вже давно працюю на себе, але все ж бувають і загальні справи, де одночасно задіяно багато хаврорів. В таких випадках я ніколи не відмовляю Моно в допомозі. Бо якби не він, то скоріш за все, я б вже багато років гнила під землею.

          Ввечері я лежала в кімнаті і чекала на обіцяну смачну вечерю від своєї помічниці Боні і яке ж було моє здивування, коли двері без стуку відчинилися і в кімнату задом наперед зайшла зовсім інша дівчина з підносом в руках. Та коли та помічниця підняла на мене очі, я ледве не звалилася з ліжка.

 – Яшка?! Ти що тут робиш?! – вигукнула я, кидаючись на шию цій псевдо служниці і цілуючи його в обидві щоки.

 – А я тепер тут на кухні працюю, Ді, – пояснив він мені, обіймаючи мене у відповідь.

     Яшка в нашій хаврорській родині зявився відносно не давно. Лише два роки тому. Його, як і мене свого часу, витащив із западні Моно. Русявий, блакитноокий  хлопчина  чотирнадцяти років від роду чимось нагадував мені молодшого брата Дана. Тому я дуже до нього тоді прикипіла. Навіть забирала з собою декілька разів у Волттер. І хаврорське ім'я  Яшка йому придумала я. 

      Так то його звали Яврелій. Це благородне ім'я йому дав батько і це було все, що він йому дав. Жили вони на околиці міста майже жибрацьким життям, батько багато пиячив і лупцював хлопчину. От той не витримав і втік. В нього було дуже красиве личко. Таке ніжне, як у молодої дівчини, тому Яшка частенько виходив на справу як служниця, або молоденька містянка. Але щоб пробратись у білий замок це ж треба було до такого додуматься. 

 – Ти зовсім здурів? Моно знає про це? Нащо себе так підставляєш дурбецало? Ти ж запросто можеш попастись, а я не впевнена, що зможу тебе витягти, – сварила я хлопця, а той лиш радісно посміхався. Весело йому було бачите.

– Ді, не репетуй. По перше, Моно вкурсі. Він і допоміг мені сюди влаштуватись. Чи ти думаєш я зміг би самотужки просочитись у самий Білий замок?

– Нащо? Я не розумію, нащо так тебе підставляти? Це дуже небезпечно…

– А от не треба було зникати, Ді. Ми теж може всі хвилювались за тебе.  А ти  нічого до ладу не пояснила і перестала виходити на зв'язок до тогош. Потім вибула та дурепа Елізабет. А ти все продовжувала участь. Я б всеодно пробрався сюди. Я б тут тебе не залишив. Моно лише допоміг мені це правильно зробити.  Що відбувається Ді?  Ти влізла в якусь халепу? – стурбовано запитав Яшка. Ми з ним вже залізли з ногами на ліжко, як це завжди робили коли вдвох залишалися. Думаю, я теж для нього була, чи то як старша сестра, чи як мама, яких у нього по суті майже й не було. 

– Це моя вина, що ти тут. Треба було вже давно зв'язатися з вами. Та я ж дурна не хотіла зізнаватись в своєму проколі. Ось до чого мене гордість довела, – важко зітхнула я. Останнє, чого я бажаю в цьому житті, так це підставити Яшку.