Хаврор для короля. Виконай моє завдання. - Лада Астра

– А ти? – здивувалася я. 

       Там явно було замало місця для двох.

– А я залишаюся. Ти сама перенесешся, коли я протал активую.

– А якщо мене не туди закине? А там як буде? Хто мене зустріне?

– Як би я хотів закинути тебе на якісь болота. Та поки не можна. Але якщо будеш допікати, точно закину, – кинув мені погрозу маг Дейв і потім додав іншим тоном. – Там тебе зустрінуть і проведуть на кухню. Далі ти вже сама знаєш що робити.

    Коли портал вже був активований і залишилось декілька секунд до переносу, я вирішила прояснити для мага майбутні перспективи, у разі чого.

– Дейв, любий котику, я не боюсь навіть потойбічних боліт. І якщо ти кудись мене там закинеш, я обов'язково вилізу звідти, обтрушуся і піду мстити. Я дууже живуча Дейв і не раджу переходити мені дорогу…

       Мене охопило зелене сяйво, добряче тряхнуло і на секунду я ніби свідомість втратила, але вже в наступну секунду я стояла на якомусь, захаращеному ящиками, маленькому задньому дворику. Мене вже дійсно чекали. Хлопець і дівчина. Такої ж, виразно східної зовнішності, як і поважна вігесса,  якою я зараз була.

         Ми пройшли на кухню не великого, традиційного ресторанчику народів Угаййо. Він у столиці був один такий. Але це було досить популярне місце, через свою не звичність і особливий колорит. До кожного столика була закріплена ось така жіночка в народному одязі, яку я з себе зліпила. Вона була присутня майже весь час, поки гості ресторану приймали їжу. Це в них щось на кшталт  особливої церемонії. 

         Я була там раніше декілька разів, тому ми з королем вирішили, що короткої консультації перед їхнім побаченням мені буде достатньо. Ресторан офіційно закрили для зйомки королівського побачення. А не офіційно, там крім власника і двох його помічників, сьогодні були присутні лише люди Рейнара і я.

      Їжа вже була завчасно приготована і мені залишилося тільки внести свої деякі корективи. Чим я  і зайнялася, після короткої консультації по проведенню церемонії прийому їжі і специфічного національного напою “ самсону”. Гидота рідкісна. Я коли перший раз спробувала, то ледве втрималася, щоб не виплюнути все в обличчя мого, на той момент, клієнта. Якась дивна суміш кислого молока і міцного червоного вина.  

        Коли Рейнар з Елоїзою зайшли до ресторану, я вже стояла при повному параді біля їх столика, накритого за всіма нормами і канонами. Та тут я в останній момент згадала, що забула попрацювати над зміною голосу. Тому, поки вони підходили я в прискореному темпі, витріщивши очі, працювала зі зв'язками. 

– Вігессо Елоїза, сьогодні я хочу розділити  з  тобою дуже цікаві та самобутні традиції народів Угаййо. Ти тут бувала раніше? – поцікавився Рейнар в Елоїзи, галантно відсуваючи для неї стілець. А посміхається, посміхається як? Залишилося тільки медом намазати ту Елоїзу. 

– Ніколи не була, ваша величність, – промовила Елоїза. 

        Вона прямо сьогодні цвіла і пахла. Сукня, ніжно голубого відтінку, дуже пасувала до її очей, а живі квіти у волоссі додавали якоїсь особливої романтичності всьому образу.

       Вони зайняли свої місця і майже синхронно повернули до мене голови, а я ж все працюю над зв'язками. Стою посміхаюся їм і мовчу. Думаю, треба ж поклонитись на східний манер. Почала робити той поклон і відчуваю, що нарешті змінила голос. Але є один нюанс  – я гадки не маю, на який тон його змінила. Зазвичай це питання я вирішую шляхом голосових проб. Та зараз в мене була лише одна спроба. Це ж треба було так підставити саму себе. Дурепа.

 – Дорогі гості нашого ресторану, запрошуємо вас поринути у традиції народів Угаййо, – сказала я грубим, прокуреним голосом якогось здоровяка з придорожньої таверни. Я навіть точно не зможу сказати, в кого з нас були найбільші очі від здивування

– Вибачте, маю невеличкі проблеми з голосовими зв'язками, – скромно промовила я, трохи прокашлявшись. Тепер це був вже не прокурений голос, але це все ще був амбал з таверни. – Для початку, скуштуйте наш традиційний напій.

         Я простягнула їм дві піали, от тільки в піалу вігесси, крім звичайної традиційної гидоти я додала зовсім трохи пилку полину. Тепер воно ще й до всього шалено горчило.

– Щоб повністю відчути смак, треба випити все до кінця, – підбадьорювала я, ніжно посміхаючись Елоїзі. Але ж у неї витримка – перехилила і навіть не скривилася. Тільки очима кліп кліп. 

– Сподобалось? – поцікавився у неї Рейнар

– Не дуже, – чесно зізналася вона, а в мене запитала. – А можна склянку звичайної води? 

– Ні в якому випадку, – збуджено замахала я на неї руками. – Так ви не зможете відчути всієї повноти самкової палітри.

– А мені сподобалось. Щось в цьому правда є, – посміхнувся до мене король.

– Отже продовжимо. За нашими традиціями, перед прийманням їжі, ви повинні змочити руки у лимонній воді, прошу, –  розповіла я і протягнула їм тарілочки з водичкою. 

       В короля була звичайна вода з лимоном, а от в Елоїзи трошки особлива – я туди капнула  чесоточного зілля короткої дії. Дитяча забава, але ж яка дратівлива. А головне, його присутність практично неможливо виявити.

– А тепер, перша страва – теляча вирізка під порнтарським соусом. Її можна їсти тільки руками.