Серце Атлантиди - Аврора Лав

Наступні кілька днів пройшли як у тумані. Я наважилася та подзвонила Меган, набрехала їй про вступ і практику. Вона була дуже засмучена, але я не мала іншого вибору. Можливо, після церемонії я все кину і поїду до Мег. Час покаже.

Стів продовжував мені дзвонити й писати, він навіть був у мене вдома і розмовляв з дядьком. Після того, як я про це дізналася, я була у сказі. Тішило те, що я вийшла з-під опіки Августа. Дивно, що він нічого не знає про Академію. Але мені більше ніхто нічого не збирався пояснювати.

Ділан поїхав наступного ранку, як і казав. Але, як він і обіцяв, ми зідзвонювалися та списувалися щодня. Він був моєю "соломинкою" в моїй апатії, тільки він не давав мені збожеволіти.

Еван зник без пояснень, більше я його не бачила. З непідвладних моєму розумінню причин, я сумувала за ним. Проте старанно намагалася придушити в собі ці почуття.

Семюел виявився досить тактовним, я практично не відчувала його присутності у своєму житті. Але варто мені тільки заблукати в черговому коридорі або встрягти з кимось у розмову, де я не знала, що мені сказати, мій Страж відразу виникав з нізвідкіль та виручав мене. Сем був вампіром, я вважаю, ми могли б потоваришувати з ним, якби він не сприймав мене своїм «завданням». Коли я його просила, він влаштовував мені екскурсії кампусом, і дзвінко сміявся коли я все ні як не могла запам'ятати дорогу кудись.

Гарі зібрав усі мої найцінніші та найпотрібніші речі. Одяг, взуття, косметичні засоби, книги, фотографії та навіть гірлянди зі стін. Після того як я закінчила розкладати речі та прикрашати свою нову кімнату, я нарешті відчула себе затишно. Думаю, я зможу якийсь час тут пожити. Іноді я дзвонила Гарі, але мені було важко йому брехати й вигадувати як проходить моя практика. Для всіх я навчатимуся на дизайнерку. Після кожної такої розмови з ним чи з Мег, мені потрібен був дзвінок до мого нового друга Ділана.

Так минуло півтора тижня мого ув'язнення. Саме ув'язнення! Мені не можна було виходити за територію, ставити запитання, адже відповідь була завжди одна: "Коли прийде час ти все дізнаєшся". Не можна було навіть зав'язати з кимось невимушену бесіду, адже співрозмовник відразу ставив мене в глухий кут, звичайними ввічливими питаннями. Моїм постійним супутником був телефон і короткі розмови із Семюелем.

За короткий час свого проживання, я офіційно стала ізгоєм. Хоча більшу частину доби я проводила у своїй кімнаті, все ж таки їла я в залі, але завжди сама. Інші мешканці бачили, що іноді я розмовляю зі Стражем, та припускали, що зі мною щось не так, але боялися це обговорювати. Мені було не комфортне таке становище речей, я не шукала в комусь підтримки й розуміння. Але постійне внутрішнє напруження, від нескінчених секретів, мене зводило з розуму.

Якось увечері я сиділа, як завжди в гордій самоті, в обідній залі, й сумно колупала свою тарілку. Чарівний, знайомий голос вирвав мене з безодні моїх думок.

— Вітаю, — незворушливо привітався Еван.

Я підвела голову, і не повірила своїм очам. Я була вельми рада його бачити, але також я була дуже розсерджена його раптовим зникненням без прощання.

— Вітаю. Не очікувала тебе тут побачити. — Я намагалася напустити на себе максимально відстороненого вигляду, хоча добре розуміла, що це марно. Як тільки я почула цей баритон, моє серце одразу почало несамовито тьохкати у мене в грудях.

— Це чому ж? — Підступно глянув на мене золотоокий. Мій улюблений колір очей. Такі світло-карі, що здаються зовсім золотими.

— Ну хоча б, тому що в цій залі зазвичай їдять. Їжу. Раніше я не зустрічала тут вампірів. — Я сміливо підняла підборіддя догори.

— Хм... А я і не за їжею сюди прийшов. — Він наблизився до мене трішки ближче.

— І навіщо ж тоді? — Мій рішучий погляд кидав йому німий виклик.

— За тобою.

Моє серце завмерло, подих перехопило. Впоравшись з емоціями, я пильно подивилася на нього. Погляд хлопця був холодний і байдужий. Ця бісова його маска неймовірно дратувала!

— Я перед тобою. Що далі?

— Хм... а ти набула шипи, моя прекрасна троянда.

Подивившись на нього з-під лоба, я облизнула, вмить пересохлі, губи. Адже він правий. Здавалося, через все те, що сталося, тієї ніжної та зляканої дівчинки більше не залишилося. Я стала більш цинічна і холоднокровна у своїх переконаннях і думках.

— Продовжимо нашу розмову у більш усамітненому місці? — Прошепотів вампір.

Я мовчки встала, прибрала тацю і гукнуло його з-за плеча.

— Веди.

Ми присіли на канапу в якійсь невеликій кімнаті відпочинку.

— Чому ти зник і навіть не попрощався? — Не витримавши спитала я.

— Так треба було.

Якщо з Діланом я могла розмовляти вільно і легко про все у світі, то з Еваном було дуже важко навіть зав'язати розмову.

— І навіщо ми прийшли сюди? — Мені було дуже ніяково.

— Поговорити.

— Мда... не дуже вправно у нас з тобою це виходить… 

Хлопець саркастично пирснув, а я голосно розсміялася. Якось розмова почала складатися сама собою. Це були більш загальні питання-відповіді. Я розповідала як провела весь цей час, а Еван був закритий. На всі мої питання: “Де ти був? Що робив? Чим взагалі ти займаєшся?”. Він відповідав, лише:

— Наразі це не має значення, — потім він неочікувано спитав. — Ти була у бібліотеці?

— Бібліотеці? — Невпевнено перепитала я.

— Так. Дивно, що ти сама не здогадалася. Там дуже багато різник книг. В них ти можеш знайти майже будь-які відповіді на твої запитання. — Я незрозуміло подивилася на хлопця, і він вирішив пояснити. — Історія світу. Нашого світу. Історія Академії. Історія магії. Все про церемонію “Посвяти”. Все про відьом, перевертнів, вампірів… — Останнє слово він виділив, і кинув на мене хитрий погляд.

— То чого ми ще досі не там? Рушаймо!

Вампір посміхнувся і простягнувши мені руку, кудись повів. Під бібліотеку було виділено ціле крило.