Серце Атлантиди - Аврора Лав

Насправді я навіть не замислювалася про можливі наслідки. Мною рухала єдина мета — допомогти. Різкі, дзвінкі оплески вдерлися у нашу ідилію.

— Браво! А ти молодець. Знімаю перед тобою капелюх. Я відверто недооцінив тебе. — Вишкіривши свої ікла в щирому захопленні вигукнув Леонардо.

Страж стояв на іншому кінці приміщення і стискав тендітну шию Меган у своїй руці.

— Ні… — прохрипіла я.

Я спробувала різко схопитися на ноги, але сил у мені зовсім не залишилося.

— Як ти міг, друже? Як міг зрадити Ордо? — Заволав Еван, що вже підвівся на ноги.

— Ахаха. Що твоє Ордо зробило для мене? Не напружуйся, я відповім тобі, друже. НІЧОГО. Нічого Ордо не зробило. Для них я гарматне м'ясо, засіб розв'язання їхніх проблем! Завжди так було і буде. Вони не допустять свободи думки, дій та будь-чого у своїх лавах. Всі ми чортові маріонетки горезвісної ради Ордо. Не більше.

— А що тобі запропонувало CultusLaurent?

— Надію, друже мій. Надію. І вони чудово задовольняють мою спрагу до знань.

— Відпусти дівчину, — тихим, розміреним голосом промовив Еван, повільно наступаючи на Стража.

Леонардо хижо схилив голову набік.

— Ви маєте унікальну можливість приєднатися до нас. Еван, ти навіть не уявляєш які перспективи тобі відкриються.

— Леонардо, відпусти дівчину і ми спокійно поговоримо.

Він був дуже зібраним та зосередженим, повільно просуваючись далі. Тіло Меган без жодних ознак руху висіло на руці вампіра. Весь цей час я намагалася впоратися з собою, набратися сил та підвестися. Нарешті, мені це вдалося. Я стиснула руку, і в долоні почала утворюватися блакитна куля.

— Ех... Мені правда шкода, Енжела, дуже шкода. Все могло закінчитися інакше. Абсолютно інакше. — Із награним жалем виголосив зрадник.

— Ен, ні! — Закричав Еван, намагаючись мене зупинити.

Не встигнувши навіть подумати, я запустила енергетичну субстанцію в Стража. Леонардо зреагував блискавично. Його обличчя скривилося в пихатій усмішці, одним легким рухом зап'ястка він звернув Меган шию, і відскочив у бік.

— Ні-і-і!!!

Я вже не бачила нічого перед собою. Не знаю як, але я опинилась на підлозі. Сльози поневіряння, трагедії та розпачу застилали мені очі. Я судомно хапала ротом повітря, задихаючись від пекучого болю, що зароджувався всередині мене. Я почула хрускіт... хрускіт її шиї. Я не хотіла вірити у це… У мою каламутну свідомість проникли гострі слова, кинуті Стражем наостанок:

— Він прийде. Ларан прийде по тебе! Рано чи пізно ти будеш його!

••••••

Минуло три тижні.

Я стояла на балконі та вдихала холодне зимове нічне повітря. Не пам'ятаю, як опинилася в цьому будинку. Вранці після тієї фатальної ночі до міста прибуло кілька Стражів, і, зрозуміло, Еван переповів їм все. Вони професійно підчистили все на місці події. Також вони подбали про тіло Меган, доставивши його її батькам і виставивши все як напад убивці-психопата. На похорон мене, звісно, не пустили. Мені навіть не дали можливості попрощатися з нею, з єдиною людиною, яка була зі мною протягом мого нікчемного життя.

Важкі думки не покидали мою свідомість ні на мить. Меган більше немає, і це моя провина. Це я вбила її. Я. Своєю брехнею. Своєю клятою сутністю. Не треба було їхати до цієї чортової Академії. Треба було ще тоді поїхати з нею і все. Якби це сталося, вона була б жива. Я вбила її. Я. Єдина людина, яка любила мене чистою, безкорисливою любов'ю, тепер мертва. Мертва з моєї провини.

Мене одразу відвезли до якогось двоповерхового котеджу посеред лісу, поки Ордо шукало серед своїх лав ще зрадників. Протягом усіх цих трьох тижнів поруч зі мною був Еван, і я йому дуже вдячна за це. Майже весь час я лежала в ліжку та плакала, зрідка їла. Я не могла спати. Заплющуючи очі, я одразу чула той клятий хрускіт, перед очима з'являлося бездиханне тіло моєї Меган. І так щоразу. Відключатися мені вдавалося лише за допомогою уколу, який часами ставив мені вампір, бо інакше я не могла заснути, байдуже якою виснаженою я була.

Еван не намагався зі мною поговорити, втішити... Він розумів, що будь-які слова вважатимуться безглуздими. Знаючи це, вампір давав мені спокій, а також час прийняти та пережити це горе. День у день я тонула у власному самобичуванні. Я захлиналася у власному горі. Я вщент згорала у своїх кошмарах, але ніжні руки щоразу мене рятували, допомагаючи виринути з тої пітьми, у якій я потопала. Хоча б тимчасово. Моє життя перетворилося на жахіття.

Через три тижні стало трохи легше. Сліз більше не лишилося. Сама апатія.

Еван безшумно підійшов до мене ззаду. Я не почула його кроків, тільки відчула. Протягом цього часу я навчилася розпізнавати його енергетику.

— Привіт, — тихо прошепотіла я в темряві.

— Привіт.

Він порівнявся зі мною. Ми мовчки стояли, спираючись на поручні. Ніхто не хотів розвіювати тишу. Через довгий час моя рука потягнулася до вампіра.

— Еван, я...

— Я знаю... знаю.

Вампір притягнув мене до себе і міцно обійняв, зариваючись носом у моє волосся, глибоко вдихаючи його аромат. Хлопець гладив мене по голові та спині, намагаючись втішити нас обох.

— Поцілуй мене, — ледь чутно, крадькома вилетіло з моїх вуст.

Я невпевнено підняла голову, зазираючи йому в обличчя. На мене дивилися два золоті ока, сповнені турботи й ніжності — мій улюблений колір очей. Саме в цей момент мені гостро захотілося забутися і не відчувати цього пекучого болю в серці. Я сподівалася, що Еван допоможе мені й не відштовхне. Допоможе забути про все... хоч на мить.  

Вампір ніжно пройшовся своїми холодними пальцями по моїй щоці та дуже обережно поцілував мене. Перш ніж віддатися своїм почуттям без залишку, розчинитися в ньому і забутися, в моїй голові промайнула одна єдина думка:

«Я вб'ю їх. Вб'ю їх всіх.»

••••••••••••••••••••••••••