Серце Атлантиди - Аврора Лав

Я неквапливо йшла сирим асфальтом. Мої кроки луною відбивалися від стін покинутої багатоповерхової будівлі. Пусткою на околиці міста стояло величезне промислове приміщення, від якого віяло забуттям і минулою величчю. Його ржаві стіни, обпалені сонцем, свідчать про десятиліття, коли в цих стінах розквітала праця і шуміли машини. Тепер же вікна, що втратили свою прозорість від пилу та бруду, дивляться на зовнішній світ як пусті очі, що розповідають про втрачену славу. Світлі прожилки світлодіодів, що проступають у нічній темряві, нагадують про той час, коли тут горіли мільйони ламп і завод працював на повну потужність. Тепер це сплячий гігант, забуте свідчення індустріального минулого, де тільки ехо колись ревучого виробництва тремтить у стінах, що вижили своє. 

Але мені було байдуже на все це. Мені було дуже моторошно від обставин, що змусили мене зараз крокувати цим сирим асфальтом. 

Вдалині, на майданчику перед колись головним вʼїздом, я побачила чоловіка. Того самого чоловіка який викрав мою Меган. 

— Радий знову бачити тебе, мила Енжела, — звернувся він до мене з нахабним вишкіром.

— Де Меган? — Зупинившись, упевнено гукнула я. 

Пітер невдоволено хмикнув. Деякий час він свердлив мене своїм липким поглядом. Однак, не побачивши з моєї сторони того ефекту, на який розраховував, врешті махнув рукою, і з-за дверей з'явився незнайомець, який тягнув мою подругу.

О, святі Творці! Моя Меган ледве стояла на ногах. Я здалеку помітила її знеможений стан.

— Меган! Що ви з нею зробили? — Зціпивши зуби та кулаки, гримнула я.

Мені коштувало титанічних зусиль, аби зараз стриматися та не спопелити їх на місці. На миттєвість я заплющила очі, опанувавши себе. Я розуміла, мої емоції можуть нашкодити Мег.

— Ми відпускаємо дівчисько в обмін на тебе! — Проігнорувавши моє запитання, вигукнув мерзенний маг.

— Добре, — тихо погодилася я, ступивши крок назустріч. 

Неможливо було не відчути каверзи в його інтонації, але я заспокоювала себе думкою: такий наш план. Мої долоні ще міцніше стиснулися в кулаки, я відчула легке поколювання в подушечках пальців.

— Не так швидко! — Різким зойком зупинив мене викрадач. — Я підійду до тебе та одягну на твої тендітні зап'ястки цікавенькі браслети. — Знову вишкірився він. Так і хотілося жбурнути чимось небезпечним по його самовдоволеній пиці. Але я молодець. Я умію тримати свої емоції під контролем. Не завжди… але вмію. — Ти поводитимешся покірно, інакше Меган помре.

Я нервово ковтнула. Вибору в мене не лишалося.

Чаклун підійшов до мене впритул, оглянувши з ніг до голови. Він хмикнув та надів мені на зап'ястя тяжкі браслети, з'єднані товстим ланцюгом. На браслетах були вигравіювані якісь руни. Зрозуміло, що це були зачаровані ланцюги, що блокували мою магію.

— Ходімо! І без фокусів. — Пригрозивши, чоловік боляче схопив мене за лікоть.

— Я й сама можу йти! — Враз обурилася я. — Коли її відпустять?

— Коли ти зайдеш усередину, — відповів Пітер. — Даю слово, я відпущу її.

— Ахаха, — я істерично розсміялася. — Багато ж вартує слово викрадача та мучителя!

— Сказала вбивця, — холодно зауважив чаклун.

Своєю реплікою він потрапив у ціль. Все моє тіло вкрилося колючими сиротами, водночас стало важко дихати. Я відкинула думки про картання на потім, зараз треба було зосередитися на важливому. Зробивши кілька глибоких вдихів та видихів, мій стан прийшов до норми.

Так, потрібно зосередитися. Я маю бути максимально зібраною. Давала я сама собі внутрішні настанови.

Зайшовши всередину будівлі, я опинилася в просторому холі, в якому, крім бетонних плит і стовпів, більше нічого не було. З'явившись нізвідки, мене оточило п'ятеро людей. Вони квапливо насувалися на мене, витягнувши руки та щось вимовляючи. За мить я опинилася оточеною магічним бар'єром.

— Це для перестрахування, — скривившись, пояснив чаклун.

Я задоволено вишкірювалася. Отже, боїтеся мене. Правильно робите.

— Ви маєте мене. Відпускайте Меган! — Твердим голосом нагадала умови угоди.

— Я завжди тримаю своє слово, — Пітер кивнув головою та пішов на вихід.

Їх семеро. Отже, Леонардо помилився. Ну, нічого, впораємося. У моїй команді два круті Стражі.

Я поволі оглянула магів, що оточували мене. Обличчя їх були максимально зосереджені. Різкий жіночий крик вирвав мене із роздумів. Це кричала Меган, я впізнала її голос.

— Що відбувається?! — Просичала я, обертаючись на звук.

Знову крик, але на цей раз до нього доєднався ще й шум бійки.

— Що відбувається?! Дідька лисого! 

Я не на жарт почала закипати. 'Залиш, Енжела. Вдих, видих. Заспокойся. Хлопці у всьому розберуться', — подумки заспокоювала я себе. До моїх вух знову і знову долинали виразні звуки бійки.

Щось пішло не так. Можливо, це пастка? Я маю їм допомогти. Але що я можу зробити? На мені магічні ланцюги, а довкола мене бар'єр, який утримує п'ятеро магів.

— Аааа… — це не був крик, а скоріше стогін з останніх сил.

Моє серце пронизало болем, всі м'язи скувала судома.

Дідько! Щось точно пішло не за планом!

Я заплющила очі, руки мимоволі стиснулися в кулаки. Я внутрішньо відчула як занервували маги, що оточували мене.

Так. Емоції. Як там навчав мене Вільям? Я маю керувати своїми емоціями. Що сильніше за лють? Кохання. Моя любов до Меган. Те, що треба!

Я почала відновлювала в пам'яті найяскравіші моменти, пов'язані з моєю подругою. Моєю сім'єю. Відчула, як приємне тепло зароджується в області сонячного сплетення та розтікається по всьому тілу. Далі я уявила, що більше не буде таких моментів… наших розмов у парку на лавочці, нічних посиденьок у її кімнаті, безтурботних розмов телефоном. Щось в серці клацнуло, і фізично відчула, як яскравий тепловий потік випливає з моїх долонь. Розплющивши очі, я побачила блакитне світіння.

Чудово! Моє обличчя осяяв хижий самовпевнений вишкір.