Доля - Павло Грабовський
Тиняючись колись понад Дунаєм,
Овід карався тяжко за пісні,
Та не мовчав: болів за рідним краєм,
Зливав у вірш всі муки потайні.
До мови, перш чужої, звик зігнанець;
Природу, люд, його життя, звичай -
Все оспівав латинських муз коханець,
І співи ті прославили Дунай.
Як той Назон не мав снаги мовчати,
Так і мені - без пісні краще мри,
Хоч не діждусь я доброї заплати:
Злість людська тільки шле свої дари.
До мови, перш чужої, місць погорди
Я також звик, обравши для тужби,
І з струн моїх зриваються акорди
Не втіх, а гніву, горя та журби.
Гейдук
I
Чи ти знаєш, люба руже,
Як я плакав за тобою,
Що магнат тебе байдуже
За Дунай потяг з собою?
Чи ти знаєш, рання зірко,
Як була ти мені мила,
А як стало нині гірко,
Що магната покрасила?
II
Мої пісні малесенькі
Вітерцем вечірнім тхнуть,
Веселенькі, сумнесенькі,-
Яких часом струни втнуть.
Мої пісні малесенькі
Ще коротші від життя,
Жартівливі, буйнесенькі,
Як сердечні почуття.
Йозеф Тіль
* * *
Де мій дім? Гей, де мій дім?
Тихо води дзюрчать в долах,
Ліс зелений шумить в горах,
Влив садки весняний цвіт,
Глянеш - рай на цілий світ.
Таж земля та красна здавна,
Земля чеська,- там мій дім!
Де мій дім? Гей, де мій дім?
Чи ти знав край, богу милий,
Міцний тілом, духом щирий:
Ясна думка, хисту дар,
Згода в праці, лад без свар…
Отож чехів сім’я славна,
В любих Чехах - там мій дім!
Марія Конопніцька
I
Коли б ти, сонечко, хоч раз
Дізналось,
Як дуже темряви ще в нас
Осталось,
То не ховалось би вечір
В простори,
За той пурпуром влитий бір,
За гори!
День поминає, наче мить…
Ждуть люди,
Що вспіє мерзлі обігріть
Їх груди,
Навіє в душу любих дум…
Та годі:
Він утікає… Жаль і сум
В народі.
О, швидше б ясність духа всім
Придбати,
Щоб смутку-горенька зовсім
Не знати,
Щоб всяк до світла радо звів
Повіки,
Щоб блиснув промінь кращих днів
Навіки!
II
Годі вам, холодні роси,
Випадати,
Бо ми голі, бо ми босі,
Стужа в хаті.
Хіба менше, аніж треба,
Плачуть очі,
Що сиплетесь сріблом з неба
Серед ночі?
Коли б лишень вподовж поля
Походити,
Сльози ті, що ллє недоля,
Всі злічити…
Наглий страх женця забрав би
Враз на нивах,
Бо криваві снопи мав би
По тих жнивах!
Гляне сонце, як і досі,
На долину,
Обігріє, вип’є роси
За годину.
Море ж наших сліз чи зможе
Воно спити?
Хіба землю спалиш, боже,
Всю на світі!
III
Як же брать тебе, дівчино,
Як же тебе брать,
Що з білої хати батько
Не хоче віддать?..
Я не птах собі крилатий,
Я собі не птах,
Щоб з тобою злетіть вгору,
Минуть трудний шлях!
Я не дух собі, коханко,
Я собі не дух,
Щоб з землі тебе здмухнути,
Мов із квітки пух!
Я не мгла собі вечірня,
Я собі не мгла,
Щоб тебе від дня ясного
Заховать могла!
Я не гріб собі, дівчино,
Я собі не гріб,
Щоб з неволі шлюб нам взяти,-
Вічний шлюб взяли б!
Ой падають з верби сльози,
Падають дрібні...
Та коли ж ти, моє сонце,
Зазориш мені?
IV
Світять зорі, світять
3 високого неба...
Та не думай, хлопе,
Що світять для тебе!
Оця з тисяч ясна,
Що сходить від бору,
Мов краєчок сонця,
Це - панова з двору.
Та друга, понижче,
Як злото хороша,
Що над ставом блима,-
Нашого пробоща.
Третя збоку іскри
Розсипа огнисті,
Мов куделю срібну,
То це - органісти.
Виблискують зорі
Із полум’я наче...
Лиш нема твоєї,
Хлопе-небораче!
Повідають люди,
Що колись на світі
Бог запалив рівно
Всі зорі в блакиті.
Ні хлопа, ні пана
Не було на небі...
Кожен свою зірку
Власну мав для себе.
А став люд тулятись,
Здибав долю вбогу,
То за ним і зорі
Стратили дорогу.
Панські - наче білий
Таляр засіяли,
Хлопські, проте, слізьми
В ріллю поспадали.
V
Як до бою круль збирався,
Грім під небо розтинався,
Злоті сурми вигравали,
Заохоти додавали.
А як Стах наш кидав села,
То заграли лиш джерела,
Зашуміли жита в полі
Об нещасній його долі.
На всі боки свищуть кулі,
Досить лиха, пекла досить;
Найславніше б’ються крулі,
Понайбільше ж хлопів косить.
Хрест звалився на могилі:
Стах загинув в першій хвилі,
Круль вертався з корогвами
Здоровісінький до брами.
Його стріла вся столиця,
Осіяла зоряниця,
