Українські поезії - Петро Петрович Гулак-Артемовський

Запрігши гулих, він ну переліг орати!

Зорав, посіяв він горох, заволочив,

Аж тут і дрібний дощ ріллю його змочив.

Зійшов горох, піднявсь, підріс, зацвів рясненько.

Хто йшов, той приглядавсь горохові пильненько.

Тим часом вже почав вбиваться й в лопатки;

Аж [тут] прийшла черга і на самі стручки.

Хто йде - горох скубне: гребець скубне у жменю;

Іде косар і жнець - нагарбають в кишеню;

Прискочить дітвора - і в пелену смикне...

Зібрав наш Солопій горох, та, знай, клене

І, на чім світ стоїть, по-сороміцькій лає,

Усіх батьків з того він світа вивертає:

«Стонадцять би копиць з рогами вам чортів!

А, бісів на́роде!… коли б ти околів!

Коли б ти кожним був стручечком подавився!

Щоб в пельці він тобі кілком був зупинився!

Коли б то тріснув був од його твій живіт,

Ніж мав оце мене так посадить на лід!

Щоб горошиночки в твоїх кишках бісовських

Так набубнявіли, як барабан московський!»

Багацько дечого співав тут Солопій,

Молився за ввесь рід хрещений і за свій,

І вже роззявив рот, щоб по кацапській лаять,

Та засоромився, і, часу щоб не згаять,

Гукав, і верещав, і пінивсь, і плювавсь,

Неначебто його і справді хто злякавсь!..

До Хіврі сікався, за макогін хапався

І не на жарт-таки, сердега, розгулявся;

То вп’ять по доброму ладу він їй казав:

«Бач, Хівре навісна, що наш горох пропав!

Бач, шкапо гаспидська, чого ти наробила!

Та ти ж мене навік оце запропастила!..»

І ще смачненьке щось збиравсь сказати він їй:

«Послухай, бовдуре,- сказала Хівря,- стій!

Уже, як бачу я, тебе не переперти:

Хто дурнем уродивсь, тому і дурнем вмерти!

Але, мовляв, іще б сюди й туди з дурним;

От горе та біда - з дурним та ще й з лихим!

Казала я тобі, що як нам бог уродить,

То буде нам і всім, і злодій не зашкодить;

Аж так і є: хоч ти посіяв два мішки,

Хоч тілько хто хотів, той наші рвав стручки...

(Нехай йому в користь!), а все ж, хвалити бога,

Зібрав ти сім мішків гороху з перелога!

Де п’ють, то там і ллють; без шкоди не бува,

Аби здоровенька лиш наша голова!

Але ти хочеш, щоб не їли кози сіна

І ситі щоб були? Ой, мудрий дуже з сина!..

Ну, цур тобі та пек! роби ти, що хоти:

Ори, мели і їж... Хоч голову скрути,

Про мене!.. Я тепер і не роззявлю рота;

Та вже ж побачимо, яка твоя робота!

Та й люде ж, сіючи, хоч тратять, а орють:

То дурні, от як ти, несіяні ростуть!..

Ей, схаменешся ти, та пізно, Солопію!»

«Та вже ж, хоч схаменусь,- сказав він,- хоч посію,

Та не по-твоєму; зроблю, як сам умію;

Зроблю, щоб і стручка ніякий біс не вкрав».

Зробив наш Солопій, як сам здоровий знав:

Він на другу весну, плуг і рала забравши

І між пшеницею і житом пооравши,

Всередині горох увесь посіяв свій.

«Тепер-то,- дума наш дурненький Солопій,-

Тепер-то мій горох вже, мабуть, розцвітає!

Нехай цвіте, нехай тим часом доспіває;

Ось як пійду в жнива пшеницю й жито жать,

То часу марно щоб так-сяк не зваковать,

Скошу і свій горох, в копиці поскладаю,

То й з ним управлюся, і разом жнив не згаю».

Пійшов в жнива, та ба!.. Ні зерна не застав!

Проциндрив Солопій горох і просвистав,

А за горохом в гурт - і жито, і пшеницю!

І тільки зо всього соломи взяв з копицю!

А як же це? - От так: пронюхали в селі,

Що Солопій горох посіяв на ріллі,

Між житом та поміж пшеницею своєю,-

Давай ходить в горох!.. Ходили і хіднею

Пшеницю й жито так пом’яли та стовкли,

Що сучий син, коли і місце їх найшли!..

Що ж Хівря? - Румсає!.. А що ж чинить небозі?

Як тільки ж зуздріла роззяву на порозі,

Зняла торбинки дві з рядниночки з кілка:

«А, бач, гадюко, бач?.. Ти жаловав стручка,

Тепер за ту-сяку нікчемну горошинку

Ти обголив мене і дрібную дитинку!

Так от якого нам ти підпустив тхоря,

Що я зосталася з дітьми без сухаря!

Бач, пико гаспидська! чортівський Солоп’яго!

До чого нас довів ти, бридкий скупендяго!

Іди ж тепер відсіль!.. Щоб твій і дух не пах!

Не вмів свого,- носи ж ти хліб чужий в торбах!»

Сказала... та й торби на його почіпляла

І між старців, мов пса, Солопія прогнала!

Послухайте мене ви всі, Солопії,

Що, знай, мудруєте і голови свої

Чорт батька зна над чим морочите до ката:

Як в борщ, замість курчат, нам класти кошенята,

Як груші на вербі і дулі вам ростуть,

Як їсти дасть біга, та ще й гладкими буть,

Як локшину кришить для війська із паперу,

Як квашу нам робить з чорнила і тетерю,

Як борошно молоть без жорнів,- язиком,

Як бджоли годовать без меду,- часником,

Як каву пить панам з квасолі,- з буряками,

Як ниви засівать без сім’я,- кізяками,

Як з кожного зерна сім кварт горілки гнать,

Як сіно нам пером косить, як кіньми жать,

Щоб людям і сніпка не дать на заробіток,

І пташці ні зерна погодовати діток,-

Заплюйте лиш оцю, скажені ви, бридню!

Де треба руки гріть, там треба і огню.

Та вже з вас не один орав під небесами,

А як на землю зліз, пійшов в старці з торбами!

Харьков,

25 сентября 1819 года