Українські поезії - Петро Петрович Гулак-Артемовський

Так не завгорить їм, а здавить в каменюку,

Що потім чорта й сам вдовбе їх долотом.

Нехай вовтузають і Добрість кулаками,

Мов воскобійними нехай з неї клинками

Останню слізоньку видавлюють і п’ють,-

Овва! Дурні! Того не знають, що дають

Таку принаду їй до стусанів частеньких,

До штовхання під бік, до кулаків тугеньких,

Що хоч в потилицю тоді їй і обух,

Хоч довбню в лоб, то все не випре з неї дух.

І довбня, я ж кажу, тогді їй так дошкулить,

Як вош за коміром або постіл замулить.

По сім-то, братіку, і Добрість пізнають:

Клеймо їй - канчуки, імення їй - терпіння.

Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння,

Того нехай поміж святими не кладуть:

Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить,

Трохи лиш на того не скинувся синка,

Що матінка пестить і по голівці гладить,

Поки не візьметься пестунчик до замка!

Але всьому свій час і черга, Грицьку, буде!

Ми під богом, як бач, всі ходим, грішні люде:

До часу глек,- мовляв один розумний лях,-

До часу, голубе, нам глечик носить воду;

І на його пошле зла доля ту невзгоду,

Що глек побачимо в череп’яних шматках!

До часу над слабим хто дужчий вередує,

До часу мужиків ледачий пан мордує,-

Колись до їх усіх смерть в гості примандрує,

Та, мов єхлейтар, їм в вікно заторохтить

І по-московській їм гукне: «В паход ітить!»

Не гляне, чи то їх кульками хата вшита,

Чи, може, дереном земляночка накрита,-

Всіх нас сира земля до себе прибере,

Але ледачий так, як добрий, не умре!

Як з Городищ чумак, пішовши в Крим за сіллю,

В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,

Обшарпавсь до рубця, в коломазь обліпивсь,

Та ба! та як другі - дощенту не пропивсь,

Щодень, то неборак, знай, молиться все богу,

Щоб швидше дівчину побачити, небогу,

І гулих воликів, знай, хльоста батогом,

Поки опиниться перед своїм двором,-

Так Добрість квапиться із світу в домовину,

Терпить нудьгу й біду, пропасницю й гостець,

І так попа він жде в останнюю годину,

Як на великдень всі червоних ждуть яєць.

Але ти, Грицьку, більш, ніж я, учився в школі,

Далеко більш, ніж я, помазавсь ти письмом;

Ти й греків, ти й латин, ти знаєш всіх доволі,

Ти в церков хоч яку годився б буть дяком!

Ти краще Добрості обличчя наригуєш,

Бо й добрий сам єси, і добре всіх малюєш!

Послухай, Грицьку, лиш: чи се тобі втямки,

Як зійдуться, було, до тебе парубки,

А ти, було, й звелиш граматку їм читати,

А сам почнеш, було, псавтир перевертати,

Скрізь нишпорить - під тмою, мною, здом,

Під азом-ангелом або і в ярмолої

Од палітурочки в часловці до другої,

І спинишся, було, аж на октоїхом, 1

Та й об якімсь, було, почнеш читать Сократі 2 -

Так гарно, що було аж сумно всидіть в хаті:

Нехай над ним сира земля пером лежить!

Дивіться, хлопці, лиш,- казав ти нам,- глядіть,

Як Добрість на світі живе і умирає,

Як, не злякавшися, кайдани надіває!

З якою радощю держить у руці мишак

І кухличок, коли б скривившись, випиває,

До бога рученьки невинні простягає!

Отак-то, братики, умер Сократ, отак!

Чого ви, дурники? - сказав він веселенько

Своїм заплаканим в хурдизі школярам.-

Чого голосите? Чкурніть лиш ви швиденько

Та дайте півня ви Скулаповим попам! 3

Отак-то, братця, й ви,- казав ти,- хліб ви їжте,

А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте!

Не скрізь ледачі так, як грецькії пани,

Хоч скрізь на світі єсть ахвинські брехуни, 4

І єсть земля така правдива і заможна,

Де правду і панам сказать, як богу, можна.

Дивіться,- ти казав,- як вірний Довгорук 5

Писульку царську рве із єдноральських рук

І на шматки її із серця роздирає!

Чи бач, як старшина із ляку умирає!

А Довгорук сидить і усом не моргне!

«Ай, що ж ти наробив! - усі заверещали.-

Тепер же поминай, як Довгорука звали!»

А Довгорук сказав: «Не бійтесь за мене!

Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий!

Я покажу, що й він, як всі ми, чоловіки,

Помилиться, згрішить, спіткнеться і впаде,

І ворог той йому, його хто не зведе!»

Аж бач, таки воно й на правду вийшло, хлопці!

Прибіг Петро, гукнув, затупав, загурчав,

Уже й був кинувсь бить, але як розпитав,

Аж Довгорукого погладив по головці,

І цмокнув в лисину та ще й перепрохав -

Та ще й на змирщини кіп з п’ять він грошей дав. 6

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

17 сентября 1817 г.,

Харьков

(Казка)

На землю злізла ніч: нігде ані шиширхне;

Хіба то декуди скрізь сон що-небудь пирхне,

Хоч в око стрель тобі, так темно надворі.

Уклався місяць спать, нема ані зорі,

І ледве, крадькома, яка маленька зірка

З-за хмари вигляне, неначе миш з засіка.

І небо, і земля - усе одпочива,

Все ніч під чорною запаскою хова.

Один Рябко, один, як палець, не дрімає,

Худобу панську, мов брат рідний, доглядає,

Бо