Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Iван, ще дитиною напрямований по хлiборобськiй дорозi, так її й держався. Орав поле, сiяв, косив, жав, молот­ив, складав зерно - те на посiв, те на поживу, те на про­даж, або в горлатi ями - на голоднi годи. Мотря, жiнка хо­ро­шого господарського роду, теж допомагала Iвановi у його працi.

З весни Iван щодня в полi - то оре, то засiває яри-ною. Зранку поїде, пiзно ввечерi вертається. Так до самої паски. Одсвяткують великдень - косовиця. Тут уже й Мо­трi робо­та - громадiння. Далi настають жнива. Цiле лiто, як муха в окропi, викрутяться i обоє, рано встаючи, пiзно лягаючи. Пiсля жнив Iвановi - возовиця; далi - оранка на озимину; ще далi - сiйба; а там уже в осiнь - молотiння заробленого хлiба. Мотрi на осiнь нiби легшає трохи: хат­ня робота - спочинок, а надворi - прихватком, тiпає пло­скiнь або матi­рку; скрипить терлиця пiд повiткою... А там уже й зима - замети навертає... Приходить вона в село страшною ху­ртовиною, приводить за собою своїх дiток, - хизи й охизи та трiскучi морози... Люди аж пере­лякалися. Давай матки плести; ну запинати вiкна й дверi, щоб не перся мороз у ха­ту... Одначе й зимою - не сидня, згорну­вши руки. Жiнками - своє дiло, чоловiкам - теж своє. У ха­тi - Мотря обiд або ве­черю варить, дiтей пан­трує й годує; а ввечерi, при каганцi, пряде кужiль або що голкою шиє; надворi - ходить коло корови: напуває її ситним пiйлом з висiвками або м'яки­ною, рано й вечiр - доїть. Iван - коло худоби порається: ско­товi й вiвцям пiдкладає в ясла просяної, або гречаної соло­ми, двiчi на день до водопою гонить, сам вичищає двiчi на тиждень загороду... Нема роботи бiля товару - лаштує пiд повiт­кою, що потрiбнiше до весняної справи. А ввечерi - плете рукавицi, бавиться з дiтками - шуткує, вчить моли­тись, спати їх ложить, або сам лежить на печi вниз черевом - париться.

А в недiлю або в свято Iван з Мотрею пiдуть до це­ркви iнодi, як не дуже холодно, позабирають i хлопцiв з собою. Прийшовши з церкви, обiдають ласiше, нiж у бу­день; пiсля обiду - ськає Мотря Iвановi. Спочивши тро­хи, коли годи­нка, пiдуть вони куди-небудь до сусiд у гости­ну або ж у се­бе гостей приймають. А ввечерi - треба Iва­новi коло худiб­ки поратись, - треба її напувати, на нiч па­шi пiдкладати; Мо­трi - вечерю варити, дiток спати ложи­ти...

Так i зима мине; на весну красне сонце заграє... I зно­ву в поле та в поле... знову торiшня робота... знову торi­шнi клопоти... Та так не один, не два роки: так цiле жит­тя, цi­лий вiк... Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хлiборобська доля!

Отже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною... Нашi хутори, села, а часом i повiтовi городи, обложившись родючими полями та ланами, другої долi не знають... А проте - живуть цiлi довгi-предовгi вiки, копаються в ситнiй землi, мов поприро­стали до неї... Яка земля, такi й люди. Вона сита - й вони ситi; во­на голодна - й вони роти пороззявляли... Селянин без по­ля - старець без рук i без нiг. Поле його годує, поле його втiшає, на полi вiн виростає, на полi часом i вмирає... По­ле - що воздух: нi­чим би дихати, якби зостався без йо­го!

Важка хлiборобська праця, а ще важче тому, хто її на селi не знає, або не вподобає. Тим-то до неї ще змалечку привчають селяни дiтей, щоб вона здавалась нi нудною, нi тяжкою. Дiти на селi - помiч. Аби зiп'ялось на ноги, - за­раз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!

У такому побитi бажали Iван з Мотрею своїх дiток зростити-вигодувати. Пiднялись трохи хлопцi, - треба їх до дiла призвичаїти. От i почалось завжденне, на перший раз для дiтвори любе, призвичаювання. Перше-наперше - ско­тинку пасти, товару доглядати... Тут не треба нi си­ли, нi вмiлостi: дивись тiльки за худобою, пильнуй свого легкого дiла! Далi - поганяти... Гей та цоб, та цабе! - от i вся невелич­ка наука погонича.

Хлопцi до всього того кидались з гарячим запалом, а найщирiше брався Максим. Вiн цiлу нiч не буде спати, аби йому найранiш устати, братiв побудити в поле. Зате ж йо­му найскорiше й надолужало. Двiчi, тричi -зробив що - уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та нi за­ставити, нi застрахатиi Таку неспокiйну натуру викохав старий дiд, на лихо Iвановi, i загартував її своїми страшни­ми переказами про невмируще завзяття та свої­ми серди­тими закидами про те, як тепер на свiтi стало­ся... Сiчовi оповiстки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове... Як у гнiздечку, таку Максимовiм сердечку, виплодилась воля, про яку дiд пере­казував; поривала хлопця до сваволi, до невпокою, - ки­да­ла од одного до другого, - пекла ненави­стю до всього, що гнi­тило або перечило, не давало роби­ти, як нам хоче­ться, як нам задумається... Живi картини з позадавнього-давна виступали в хлоп'ячiй головi: Максимовi хотiлось самому битись, рубатись, розгар-дiя­шити... З ким же його?.. де його?!. Пiшла ходором думка за думкою...

Ось з-за села пiднялася страшенна кушпела. Вихор пiд­хопив її високо-високо i мчав прямо на село... Максим поба­чив - i згадав дiдову оповiстку про боїще з тата­рвою... То не кушпела кушпотить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою... "Стiй­те, бра­тця! - кричить отаман на наших. - Ви, середнi, нi з мi­сця, а ви, боковi, - у об'їзд на Сокiльнi Байраки!.. Заляжте там, мов неживi, анiчичирк! - аж поки голосна гакiвниця не про­мовить: пора!.." Хлопцi помчались, тi­льки хвостами конi машуть... А крик та галас все ближча та ближча. Ось уже й татарський баша насамперед їде, з голою шаблею наближається... Нашi схибнулись, - далi... та­тарюги навздо­гiн. Крик, галас, шарпанина... Ось блис­нула блискавиця, гу­конула гакiвниця, полетiв тата­рський баша з коня сторча­ка бритою макотирею... "Бий­те!.. рубайте!.." - iде лемент з краю до краю. Аж ось i збо­ку курява, мов чорна хмара, пi­днялася: то нашi з-пiд Бай­ра­кiв поспiшають на виручку... Летять - аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: