Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

свої великi села, з кривими улицями, з бiлими хаточками, з вишневими са­до­ч­ками, свої городи, схожi на села, увiйшли вони в лi­сний край. Перед ними й за ними стояли страшнi бори сосни, ялини та осичини. Iшли вони день, iшли другий... лiс та й лiс!

- Оце й Московщина починається, - сказав хтось.

- Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все лiси та бори, ку­ди оком не скинь... тiльки небо крiзь верховину мрiє...

Сумно стало Максимовi серед лiсу; жаль йому стало своїх степiв безкраїх, свого неба високого: тут за лiсом бу­ло тiсно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. I справдi воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осенi, - темнi хмари, аж чорнуватi, снували по небу; пере­падали частi дощi.

Пройшли вони верстов з п'ятдесят чи шiстдесят лi­сом - нi хатинки, нi людинки!..

- Де ж тут хутори, села, городи? Хiба тут i людей не­має?.. - толкуються самi мiж собою.

- Та тут либонь один тiльки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, - одказав хтось.

Усi похмурiли, зажурилися: йшли мовчки, повiсивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й бiльше; вийшли на узлiсся... З-пiд тесової стрiхи якоїсь чорної будiвлi пока­за­в­ся димок... Очi напрямились на його.

- Що то? кузнi? - пита Максим.

- Село, - одказав йому старший москаль, що вiв їх.

- То це кузнi у царинi?

- Не, то - избы.

- Що то за iзби?

- Хаты, по-твоєму, хахол!

Максим зареготався.

Увiйшли в село, або краще - в одну довжелезну вули­цю, котра й була цiле село. Аж дивно! Одним одна вули­ця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вiкон хати - чорнi, як комори, заку­ренi димом... Де-де забовванiли й люди - в личаках, у довгополих балахонах, з бородами...

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Та­ркани, прусаки, стоноги снували скрiзь по стiнах, та було їх i в стравi, i в квасi. У хатi - не виметено, смiтник по колi­на, несло од його чимсь смердючим; пiд сволоком ла­ви, де на його сторонi зайвi горшки ховають, тут були замiсть лi­жка... Свiтили в хатi не смальцем або олiєю, а якимись тонкими лучинами... Дим з печi валив прямо на хату, - бо хата без димаря, - давив у горлi, рiзав очi... Максим не полiз на "палатi"; страшно йому було приляг­ти i в тiй багнюцi, що на долiвцi. Вiн за цiлу нiч не приляг­ав: з хати ходив надвiр, знадвору - в хату; смоктав лю­льку (бо хазяїн про­хав, щоб не курив у хатi)...

Ранком знову погнали їх далi.

Чим далi йшли, тим не краще, а гiрше. Поминали вони ще таких же сiл, може, з десяток; минули й город один... Церков бiлiло аж шiсть, чи сiм, а то все чорнiло сi­ро-чор­ним цвiтом... За городом тiльки якась фабрика мурiл­а, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована... Засумували нашi некрутики! А до того ще попiдбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на мiсце, - хай воно вдесятеро буде гiрше того, що бачили, аби спочити. Iшли вже два тижнi й два днi...

Аж ось, пройшовши ще днiв з п'ять, сказано їм, що вже недалеко те мiсце, куди їх гнали. Лiси щодалi все рiд­шали та рiдшали; почалося нив'я - не нив'я, а так поле з пень­ка­ми (видно, не дуже давно й там лiс був); а зда­лека заманячило їм щось високе - то там, то там... Пiдi­йшли ближче, побачили верховини церков - iз золотими баня­ми, i з бла­кит­ними, а найчастiше - по зеленому полю зо­лотi зi­рочки... Ще трохи - вiтер доносив до них заводи дзвонiв, гвалт, крик... Серце в кожного радiсно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике мiсто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам'яними крамниця­ми розкинулось на невеличкiм згiрку. Внизу, посеред го­ро­да, текла рiчка - широка й глибока; багато по нiй сну­вало барок, плотiв, пароходiв; коло рiчки й на вулицях - гарми­дер, крик, тiснота, як на ярмарку...

Багатство мiське некрутiв здивувало. Там - цiла вули­ця кам'яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано вся­кого краму. У крамницях за прилавками сидiли бородатi кацапи-купцi й закликали прохожих, разом ви­крикуючи, якi у них товари. От - базари з уся­кими наїд­ками, напи­т­ками. "От би це в Пiски перенести!" - не вте­рпiв Максим... А це - величезнi хороми з такими вiкнами, що всього тебе з нiг до голови видно, як у дзеркалi... Вулицi широкi, рiвнi, каменем убитi.

"Бач, бiсовi кацапи! - подумав Максим, - якi в себе горо­ди позаводили, а села бiльше на загороди схожi, нiж на людське житво?! Все, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди..."

Привели їх до кам'яницi довгої-довгої, облупаної, чор­ної. Построїли в лаву перед кам'яницею. А з неї пови­хо­дило панства-панства - i в палєтах i без палєтiв... Ходи­ло те панство помiж їх рядами, обдивлялося...

- Ай да маладец какой! - промовив один до Максима.

- Собi такий удався! - одрубав Максим. Усi зареготалися. Панок грiзно глянув на Максима - i пiшов далi.

- В казармы! - хтось гукнув спереду.

Повели їх у казарми.

Хати були великi, просторi, тiльки темнi та чорнi; по стiнах цвiла плiснявка; патьоки збiгали додолу. Посеред хат стояли довгi столи у три ряди: то нари для спання. На долiвцi - смiття по боки. У хатi стояв мов чад; смердi­ло, як з помийницi.

- Тут, видно, чорти жили, а не люди! - промовив Мак­сим, увiйшовши.

Усi сумували, журилися, повкладавшись спати на дов­гих столах. Од натоми нi рук, нi нiг не чули, а спати довго не спали... Усе їм здавалося, що це вони в тюрмi, в неволi... Що, якби побачили родичi, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навiки... Були такi, що плакали, згадавши про домiвку... Нелегко було й Максимовi; оже вiн не плакав, а насмiхався над усiм... i над кацапами, i над своїми, i над собою. Є такi люди, що найважчу тугу виливають смiхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони нiколи горя не знають; зовуть їх за те щасливи­ми. Отаким щасливим i Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двiр; розставили ла­вами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обди­влялися, розставляли, переставляли, як було треба, нака­зую­чи, щоб не забували, хто бiля кого