Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нiчого й не скаже на тi хвастощ­i, - так же гляне скоса так, мов скаже: "А ти що, голубчику­?!" Василь Семенович потупить тiльки очi... Отак нi за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б i га­разд: у Петра Степановича - сини, у Василя Семеновича – доч­ки... Та ба! Така ворожнеча пiднялася... крий гос­по­ди!

Лiта йдуть... Дочки ростуть... хоч на базар виводь! Хоч би тобi хто на смiх здумав у себе в хатi завести плащу­вату циганку! А то ж - нiкогiсiнько! Степана Семеновича дочки - дарма, що молодшi - вже йому й онукiв пода­ру­ва­ли, а цига­нки - сидять у батька, як пiд шатром...

Нiчого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих i не великородних паничiв, аби тiльки з дворянського кодла; давай на них накидати своїх плащув­атих... Поробилися зятями Совинськi, Кривинськi, Боре­цькi, Митiлi... Скрiзь, по цiлому повiту, позаводились ху­тори плащуватих циган. Дiйшло до того, що у Геть­ман­сь­кому й кругом Гетьманського пани - родичi та й ро­дичi. Роз­коренився й рiд Саєнкiв - жiноче колiно панiв Поль­ських, - усе-таки своя кров.

Усе то були животи, котрi притьмом бажали їсти й пи­ти, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщ­ини, голодна, ненажерлива сарана, котра на­летiла з Польщi на вiльнi степи розкiшної України... Жерти, трощит­и - одна в неї здавна думка... Звикши пiдбирати кри­хти з панського столу, вилизувати тарiлки пiсля смачних пан­ських страв, вона передала й потомкам нахлiбницькi звичаї й страшенну жагу до всього смач­но­го, солодкого. Своїми руками вона нiчого не заробляла, бо шляхетськi руки здались на що iнше - до гострої шаблi, до легкої по­слуги чи королю, чи магнату... Потомки "голопузих" усмоктали з материним молоком про це думку... Було їх у вiйську сила, найбiльше там вони й починали свою слу­жбу. А вертаючись додому, - бо вiйськова служба раз - не­ле­гка, а вдруге - й небезпечна, - осiдались на батькi­вських грунтах - i роззявляли роти... Хотiлося їсти й пи­ти, i хороше походити... З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?

От вони й поробились зятями заможних панiв. Прямо сказати: попродались, сподiваючись за те нагороди.

Пани Польськi не випускали своїх дочок з дому голих i босих. Та й тiльки ж то, що манатки давали та по півсот­нi душ на завiд. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справдi зятям панiв Польських самим за плуга: дворяниновi соромно було свої руки коло землi тру­дити; не копатися ж у грядках i дочкам великих панiв, ко­трi замолоду їх кохали в багатствi, у розкошах... Що ж його казати?

З половини двадцятих по шестидесятi роки був у нас золотий вiк панського панування. Пани не тiльки пану­вали над хуторами та селами, над родовими й не-родови­ми маєтностями; не тiльки переорювали широкi й довгi лани селянами та хуторянами, iнодi їх мiняючи на дов­гоногих хортiв, - панський дух витав скрiзь i всюди: i в городi, i в повiтi, i в губернiї. Усiм i усюди заправляли пани. З панiв вибирали комiсарiв; потiм того з них перероблюв­али капiтан-справникiв, а далi - просто справни­кiв; пансь­кий виборний був суддя й пiдсудки... А головою цiло­го повiту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пi­знiше - предводитель дворянства... Сказано: як в, цiлий по­вi­товий уряд, окрiм казначея (скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого ("ца­ре­вого ока"!) та станових, - був панський виборний... Лахва була!!

Тодi саме настало царювання й панiв Польських у Геть­манському. Худоба розтеклась на всi боки, по всьому повi­ту. Дочки не принесуть, а й що в, то рознесуть. Увi­рвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, - та нi самi не забагатiли, - тiльки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити... Треба роздобувати й добра, на поживу, й честi - для пiддержки славного роду... Нiгде дiтись: треба в службу йти... Треба, то й треба...

I пiшли!

Заверховодили пани Польськi в Гетьманському, як у се­бе на царствi. Василь Семенович - царьок; його родичi - царськi слуги; а цiлий повiт з панами й мужиками – під­данi. Василь Семенович у себе й прийоми барськi уставив. Хто б з панiв не приїхав в повiт, кого б з чи­новникiв не прислано, - не їдь на своє добро, не при­ймайся за своє дiло, не поклонившись Красногорському вла­ди­цi...

I всяк їздив, кланявся... А що вже й казати - в уста­но­вленi днi... їздили на рiздво; їздили поздоровляти "з новим роком, з новим щастям, i з Василлям", у четвер на масницi там оладки їли, на другий день великодня - паску... Кожен знав, що в цi днi нiгде " бiльше не можна бути, як у Красно­горцi. Що б там не було, а бути треба! Жiнка в постiль зля­гла, дитина ледве дише, - не можна: треба їхати! На рiздво iнодi таке мете, що й свiта божого не видно, на масницi або на великодних святках така калюка, що нi пройти, нi про­їхати, iнодi дощ, як з вiдра ллє... У Василя Семеновича день, -треба бути!!

Цiлий повiтовий уряд плiвся у Мекку. Кожен підслужув­ався, пiддобрювався, запобiгав ласки, доброго слова, хоч погляду привiтного... Кого було Василь Семенович "по­дарує" ласкою - той немов виросте... Другi дивляться, завидують: вирiс чоловiк од одного слова! А на кого Василь Семенович гнiв положить, - прямо хоч в ополо­нку... I тi, що були приятелями, одвертаються...

Зате ж i правив панюга Гетьманським, як своєю батькiв­щиною. Що було скаже, - так тому й бути. Як за­га­дав, - так i станеться. Йому тiльки одному годили й слу­жи­ли, - та ще хiба орендарю його, Лейбi Оврамовичу - зятевi старого Лей­би, генеральського прикажчика.

Та як же його не служити? Свої слуги, свої й прислуж­ники! Нехай би хто сказав слово-насторч – тiль­ки б i мi­сце бачив! Пiшло в Гетьманському так, що нiхто мiсця не знаходив в урядi без волi Василя Семеновича.

Сам - предводитель; родичi - урядники; справник, суд­дя, пiдсудки - все то зятi, родичi зятiв, племiнники... Як квочка курчат збирав пiд крила, так Василь Семено­вич прибрав до своїх лап цiлий повiт...

I все кругом мовчало, терпiло, слухало й робило на коренастий рiд панiв Польських, та все нижче, нижче наги­нало голову перед його владикою.

XI

МАХАМЕД

Пiсля смертi Мирона и Марини лиха доля, зачепивши крайком слiзьми змоченого крила життя Iванове та Мо­трине, майнула на iншi хати