Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Дай одружу! - дума Iван i радиться з Мотрею. Зна­й­шли й молоду; умовили якось Максима, пiшов з ста­ро­стами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.

- Господь з вами, з вашим молодим таким! - каже тодi батько старостам. - Хоч би менi прийшлося голодною сме­ртю помирати та сказано: як вiддаси Мелашку за Максима, то живий будеш, то й тодi б не згодився!

Вернулися люди з гарбузом; розказали батьковi-мате­рi.

- Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитин­ою! - кричить батько.

- Ти нас, сину, на старiсть у славу ввiв... нашого недов­гого вiку не жалуєш, - плаче мати.

А Максим - як ногу вломив: з хати та на вулицю, а там у шинок до жида. Так розледачiв, розiбрався, розпився, що сказано: нi до чого! Знай у шинку кисне... Аж запух, як той бугай, щодня очi заливаючи... Зовсiм пустився бере­га: що дома не зарве, - зараз у шинок! П'є, гуляє; з жида насмiхає­ться; з крiпаками панiбратається, жалкими до­ко­рами їх коле, що роблять на панiв, навчає не слухатись їх приказiв - мандрувати. На капостi чоловiк здався, та й го­дi!

Сама генеральша знала Махамеда. I так його зненави­дiла, що як приходилось проїздити або проходити повз йо­го, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почу­ла, що вiн крiпакiв бунтує, то жалiлася комi­са­ро­вi. Коли б був Максим на той час не постерiгся, не зман­дру­вав кудись з Пiсок, щось на тиждень чи й бiльше, то, мабуть би, не ми­нути йому й тюрми, а може, й самого Си­бiру. Та що йому Сибiр? Нiчого!

Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрi: "Нi, вже нiчого з харцизою не вдiю! Нi тихе слово, нi просьби, нi лайка - нiщо не помагає... Немає си­ли менi з ним битись... Хай же йде в москалi! Нехай його в слу­жбi попомуштрують, може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другi вчать: я з ним нiчого не враю!.."

Мотря в сльози. Жалко матерi своєї дитини. Уже який там вiн не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров... Мотря плакала гiркими, а прохати Iвана не посмi­ла: вона догадалася, що то останнє слово бать­ко­во­го горя. Тут уже нiяке прохання не поможе!

А Максим як почув, то нi скривився, нi поморщився. Та­к-таки зразу згодився та й пiшов до прийому, виспi­вуючи та вигукуючи.

Тодi саме у столицi велике дiло скоїлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чо­мусь було царством правити, - осiвся на предкiвськiм столi мен­ший. Оже, це не обiйшлося мирно. Тодi саме царська гвар­дiя з масонами забунтувала. Багато тодi ля­гло правих i винуватих, поки той бунт замирили... Як затихло, то новий цар, розпудивши стару гвардiю, звелiв нову наби­рати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний... Мак­сим якраз пiдiйшов пiд мiру. Як випускали його з прийому, то не кричали й "лобi". А якийсь усатий офiцер закричав: "У гвардiю його! у гвардiю!" Максим як почув, аж засмiявся... та прожогом у дверi. Тут вiн трохи не вдарився лобом об якогось бiдо­лашного некрутика. Недовго думавши, вiн його стусонув колiном пiд бiк, закричав "Сторонись, крупа! гвардiєнець йдьоть!.." Той по­точився, трохи не впав...

Не вспiв Максим одягтись, як його погнало три яки­хсь москалi в некрутську схованку i заперли на замок. Ха­тка невеличка, вiкна з залiзними штабами, як у тюрмi, а людей - повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче - жу­риться; там купка регочеться з якоїсь вигадки...

- Приймiть, братця, й мене! - каже Максим до тих, що регочуть.

- Iди... додаси й свого слова.

- За що це нас, братця, позапирали в цю тiсну ху­рдигу? - питає Максим, оглядаючи чорнi, як сажа, стiни некрут­сь­кої.

- А щоб не втiк! - одказав хтось.

- Та кий йото бiс думав тiкати... I довго вони так дер­жа­ти­муть?

- Та хто його зна... Кажуть би то, що три днi...

- Погано! хоч би сюди горiлки, то воно б якось веселi­ше.

- А сирiвцю з дохлими пацюками не хоч?

- Пий сам, коли подобається! Далi Максим уже ору­ду­вав бесiдою: точив баляси та баляндраси; роз­ка­зу­вав про свої сiльськi походи; смiшив усiх i реготався сам... Товариський чоловiк - нiчого казати! Уночi тiльки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: "Слушай!".

Через три днi їх справдi випущено i дозволено пiти по­прощатись з родиною, що поназ'їжджалась до прийо­му, як на ярмарок... Плач, голосiння - мов мертвих виря­джають до гробу. Там стара мати заливається гiркими сльозами, обнiмаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однiєю рукою схопивши за шию молодого чоловiка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе... От i старi дiди по­схиляли голови; от брати розмовляють, понурившись... А там знову батьки, матерi... Мiж ними й Мотря, як з хреста знята; а коло неї сини - Василь та Они­сько... Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Нi, не бачили... Ви­йшли з некрутської разом, а де вiн дiвся, нiхто не знає... А Максим, як тiльки випустили з не­крут­ської, зараз потяг з москалями до шинку... Другi про­ща­лися з родом, а вiн водить за собою юрбу москалiв - i побратався вже! та здоровкається з скляним богом... Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом...

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко... Лю­ди знову поназ'їздились прощатися, може, вже во­стан­нє з своїми бiдолашними синами, чоловiками, брата­ми... То не глибока рiчка клекоче, прорвавши греб­лю, то гудуть селя­ни, прощаючись з некрутами... То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами... I Мотря мiж ними... Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опусти­вши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом - i Мак­сим... Видно, материн жаль уразив i його безжурне серце: стоїть вiн бiля матерi, похнюпившись... Аж ось затуркотiв барабан; москалi скомандували в лаву строїтись. Пiднялась шатанина... Скрiзь затужили, заго­лосили... Стали прощатися.

Максим пiдступив до матерi...

- Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом...

- Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша... шануй... се­бе...

Мотря обхопила його шию обома руками